Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Вона підвела очі на Андрія.

— Дивна вбивця, правда?

Андрій промовчав. Зайцева дістала з кишені візитівку й поклала на стіл поруч зі щербатою кружкою.

— Якщо щось згадаєте, бодай що-небудь, телефонуйте будь-коли.

Вона пішла. Андрій дивився у вікно, доки сіра машина не зникла за поворотом. Потім пішов у гараж і зняв дошки. Оксана сиділа на дні ями, обхопивши коліна. Вона чула все.

— Ви знову збрехали заради мене, — сказала вона.

— Не заради тебе, — відповів Андрій. — Заради медальйона.

Ткач привіз теку в сутінках — товсту, сіру, перетягнуту гумкою, поклав її на кухонний стіл, постояв хвилину й поїхав. У нього була зустріч у місті.

Андрій дивився на теку й не відкривав її.

— Я жодного разу не бачив цих фотографій, — сказав він. — Сімнадцять років. Паша пропонував. Я не міг.

— Я подивлюся, — сказала Оксана.

Він посунув до неї теку. Раїса Степанівна мовчки накрила на стіл. Перед Андрієм поставила порцелянову чашку й тарілку з гарячим. Перед Оксаною з гуркотом опустила щербатий кухоль і вийшла, не сказавши ані слова.

Оксана розкладала знімки на столі один за одним, наче карти. Машина на льоду біля берега, передня частина вже в чорній воді. Водолази, витягнутий на берег кузов, укритий крижаною кіркою, розбите бічне скло. Дитяче крісло окремо на снігу.

Вона взяла цей знімок, піднесла до лампи й довго дивилася.

— Що? — не витримав Андрій.

— Замок, — сказала Оксана. — Замок на ременях відкритий. Не порваний, не перерізаний — відкритий.

— І що це означає?

— Якби дівчинку винесло течією з крісла, ремені б її тримали, її знайшли б разом із кріслом.

Оксана поклала фотографію на стіл.

— Її відстебнули руками.

Андрій мовчав. Оксана перебирала протоколи. За хвилину зупинилася на одному рядку й повільно прочитала його вголос:

— На льоду, на відстані двадцять метрів від ополонки, у напрямку траси виявлено дитячий чобіт, лівий, імовірно відкинутий під час удару.

— Імовірно, — повторив Андрій.

— Машина їхала до ополонки, — сказала Оксана. — Відкинути могло лише туди, уперед за ходом, а чобіт лежить у протилежному боці, до траси.

Вона підвела на нього очі.

— Його не відкинуло. Його загубили дорогою. Вона йшла. Андрію Петровичу, ваша дочка вийшла на лід живою.

Андрій підвівся з-за столу, підійшов до вікна й уперся долонями в підвіконня. Оксана бачила лише його спину, широку, напружену, і чула, як важко він дихає.

Біля плити Раїса Степанівна стояла з чайником у руці, не рухаючись уже секунд двадцять.

— Раїсо Степанівно, — покликав Андрій, не обертаючись.

— Охолов, — сказала вона. — Підігрію.

І вийшла з чайником із кухні, хоча плита була тут.

Андрій повернувся до столу, дістав із кишені ластівку й поклав її посеред фотографій. Ланцюжок був зовсім короткий, дитячий.

— Світлана їхала до мене, — глухо сказав він. — Везла якісь папери, зателефонувала ввечері, сказала: «Треба поговорити». Сумку з паперами так і не знайшли. Вирішили, що пішла під лід.

Він торкнувся пальцем ланцюжка.

— А за три дні до того вона возила цю ластівку до ювеліра: вкоротити ланцюжок. Кіра в довгому плуталася, смикала.

Оксана кивнула й нічого не сказала. Вона дивилася на фотографію дитячого чобота. Маленький, червоний, із білим хутром по краю, за двадцять метрів від чорної води.

Віктор Мельник тримав шиномонтаж на виїзді з міста. Низький цегляний бокс, облуплена вивіска, запах гуми й солярки. Гончара він упізнав відразу, витер руки ганчіркою й пішов назустріч із ніяковою винуватою усмішкою людини, яка колись працювала в багатих і досі не знає, як із ними поводитися.

— Андрію Петровичу, от уже не чекав. Скільки років, виходить?

Потім він побачив Оксану. Вона стояла біля машини в пуховику Ткача й вовняній шапці, насунутій до брів. Мельник примружився. Усмішка повільно сповзла з його обличчя.

— Стривай, а це хто?

Він ступив ближче.

— Та це ж уранці по телевізору показували. Андрію Петровичу, ви що, зечку до хати привели, втікачку?

— Вікторе, — сказав Андрій. — Сідай.

— Та я…