Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Мельник сів на стару шину. Оксана залишилася стояти.

— Тієї ночі, — сказав Андрій, — чому Світлана поїхала сама? Ти мав її везти. Ти завжди її возив.

— Та ви ж самі… — Мельник розвів руками. — Мені зателефонували ввечері, о сьомій, сказали з вашої приймальні: «Андрій Петрович, мовляв, наказав дати вам вихідний. Світлана Романівна поїде сама».

— Я не телефонував.

— Ну, не ви — з приймальні.

— О сьомій вечора в приймальні нікого немає. Хто телефонував? Дівчина?

— Чоловік. — Мельник знизав плечима. — Такий увічливий, немолодий. Я ще зрадів. У мене саме теща якраз.

— Вам ще щось дали, — сказала Оксана.

Мельник урвався й повернувся до неї.

— Що?

— Вам щось дали? — спокійно повторила вона. — Ви відповідаєте надто швидко. Про тещу ви вже заготовили. І ви втретє торкаєтеся кишені, коли Андрій Петрович каже «тієї ночі».

Мельник подивився на свою руку, ніби вона його зрадила, й відсмикнув її від кишені.

— Ти мені тут, зечко, будеш…

— Вікторе, — тихо, дуже тихо сказав Андрій.

Мельник довго мовчав, потім згорбився на своїй шині.

— Через тиждень після похорону, — сказав він. — Конверт у поштовій скриньці, грошей багато. Записка: «Премія за багаторічну роботу». Без підпису. Я вирішив, від фірми, ну, від вас. Ви ж тоді нікого не бачили, ні з ким не говорили.

— І вам телефонували ще раз, — сказала Оксана, — тієї ж ночі.

Мельник підвів на неї очі. Тепер у них був страх.

— Звідки ти?

— Ви б не взяли гроші так легко, якби не відчували, що отримали їх за щось.

Мельник провів долонею по обличчю.

— Телефонували, — видавив він. — Уночі, близько пів на дванадцяту. Той самий голос запитав, якою дорогою Світлана Романівна поїхала до вас на об’єкт. Я сказав: «Уздовж річки. Через брід». Вона завжди так їздила. Коротше ж. — Голос у нього зламався. — Я думав, ви хвилюєтеся, що це ви через когось дізнаєтеся. Я всі ці роки так думав.

У машині Андрій довго не заводив двигуна.

— Ваше розпорядження, — сказала Оксана, дивлячись у лобове скло.

— Я не телефонував.

Вона не відповіла. Андрій повернувся до неї.

— Ти мені не віриш.

— Я нікому не вірю, — сказала Оксана. — Це не про вас.

Він хотів відповісти різко, але стримався. Помовчали.

— Якщо дівчинка вийшла до траси, — сказала Оксана, — її хтось підібрав уночі, на морозі, поранену. Її б повезли до найближчої лікарні дорогою. Якщо трасою їхати в бік області, яка перша лікарня?

— Вербицька районна, кілометрів тридцять.

— Отже, Вербичі.

— Паша тієї ночі обдзвонив усі лікарні області. — Андрій сказав це не їй, а собі. — Усі, до ранку. Її ніде не було.

— Отже, ми запитаємо ще раз, — сказала Оксана. — Самі, особисто.

Вербицька районна лікарня стояла на пагорбі за селищем. Два жовті корпуси, з’єднані критим переходом. У коридорі приймального відділення висіла дошка оголошень: плакати про грип, розклад лікарів, телефон довіри. А посередині, свіже, ще не загнуте по краях, висіло орієнтування.

«Увага, розшук». Під написом була фотографія з тюремної справи. Коротко стрижена жінка з прямим важким поглядом. Оксана опустила голову нижче й натягнула шапку. Пройшла повз, не дивлячись на дошку.

Андрій сам розмовляв із завідувачкою архіву. Повна літня жінка у в’язаній кофті спершу відмовила, потім упізнала прізвище. Потім, коли Андрій коротко, без подробиць пояснив, кого шукає, відклала свій чай і довго на нього дивилася.

— Сімнадцять років, — сказала вона. — Журнали приймального в нас зберігаються двадцять п’ять. Ходімо. Тільки це… — Вона кивнула на Оксану. — Це хто з вами?

— Моя помічниця.

— Бліда якась, — сказала завідувачка. — Ну, ходімо.

Архів був у підвалі. Низька стеля, труби в іржавих патьоках, миготлива лампа денного світла. На стелажах від підлоги до стелі стояли товсті журнали в картонних обкладинках за роками. Завідувачка зняла потрібний, здула пил і поклала на стіл.

— Січень, — сказала вона. — Шукайте самі, у мене там звіт горить.

І пішла нагору.