Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Рядок був заповнений синьою кульковою ручкою, поспішним почерком чергової медсестри. Оксана прочитала його вголос. Не відразу. Їй довелося на секунду зупинитися.

— 2:40. Невідома. На вигляд близько шести років. Доставлена попутним транспортом. Водій даних не залишив. Закрита черепно-мозкова травма, переохолодження. — Вона ковтнула. — При собі, на шиї, срібна підвіска у вигляді птаха.

Андрій повільно опустився на підлогу — не впав, а сів, притулившись спиною до стелажа, просто на холодний бетон, так, як щороку сидів біля дверей дитячої. Він дивився перед себе й нічого не бачив.

Оксана присіла перед ним навпочіпки. Обіймати його не стала.

— Дихайте, — тихо сказала вона. — Дихайте, Андрію Петровичу. Вдих. Вона була тут. Вона була жива. Чуєте мене? Вона доїхала.

Він кивнув, не дивлячись на неї.

— Усю ніч, — прошепотів він. — Паша телефонував усю ніч. Як же? Як же так?

Оксана підвелася. У журналі, у графі «Наслідок», стояла позначка: номер сторінки, куди перенесено запис. Вона знайшла цю сторінку в тому самому місяці, три дні по тому. Інше чорнило, чорне, інший почерк, великий, із сильним нахилом.

Оксана прочитала й не відразу змогла вимовити це вголос. Андрій підвів голову. Він побачив її обличчя.

— Що там?

Вона повернула до нього журнал.

— Невідома, близько шести років. На третю добу — смерть.

Унизу стояв розмашистий підпис головного лікаря, який неможливо було прочитати. Андрій дивився на цей рядок так довго, що лампа під стелею встигла двічі блимнути й знову засвітитися. Потім він закрив журнал не різко, а дбайливо, як закривають кришку труни, коли прощання завершено.

— Усе, — сказав він. — Ось і все.

Він підвівся з підлоги, спираючись на стелаж, обтрусив штани. Обличчя в нього було спокійне, майже байдуже. Так виглядають люди, в яких усередині щойно остаточно померло щось важливе.

— Поїхали.

— Зачекайте, — сказала Оксана.

Вона знову розгорнула журнал на тій сторінці, нахилилася до неї близько, ледь не торкаючись паперу носом.

— Перший запис робила чергова медсестра синьою ручкою, дрібно, поспіхом. — Вона провела пальцем по рядку. — А цей робила інша людина, чорним чорнилом, великими літерами, з натиском. І дивіться, він пише: «Смерть на третю добу». А діагноз, причина? Де набряк мозку, де пневмонія? Нічого, одне слово.

— Яка різниця? — глухо сказав Андрій.

— Різниця є. — Оксана випросталася. — Невпізнану дитину з травмою без розтину ніколи не ховають. Це судова медицина. Це обов’язково. Має бути направлення в морг, протокол, висновок. Де вони?

Андрій дивився на неї. Спокій поволі сходив з його обличчя.

Завідувачка архіву, яку вони покликали знизу, довго гортала інший журнал, тонший, із написом «МОРГ» на корінці. Потім ще раз. Потім зняла окуляри й подивилася на них поверх столу.

— Дивно, — сказала вона. — За той тиждень у нас жодного — ні дорослого, ні дитини. А в нас кожен через морг проходить, без цього не виписують.

— А де її поховали? Якщо поховали? — запитала Оксана.

Завідувачка відкрила третю книгу, книгу видачі тіл.

— Ось. За рахунок району. Вербицьке кладовище, ділянка незатребуваних, номер 47.

Андрій узяв у неї книгу. Номер був вписаний усе тим самим великим почерком, чорним чорнилом.

— Вона там, — сказав він, не запитав, а сказав.

— Чи ні? — відповіла Оксана.

Вранці Раїса Степанівна подавала сніданок мовчки, як завжди. Перед Оксаною знову стукнула об стіл щербата чашка.

— Поїдемо у Вербичі, — сказав Андрій, не торкаючись їжі, — на кладовище.

Ополоник у руці Раїси Степанівни завмер над каструлею.

— У Вербичі? — перепитала вона.

— Ви там бували?

— Ні, — швидко сказала вона. — Ніколи. Дорога туди погана. — І відвернулася до плити.

Вербицьке кладовище лежало за селищем, на схилі біля лісу. Похилені огорожі, хрести по пояс у снігу, поодинокі чорні ворони на соснах. Сторож, старий у шапці-вушанці, довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть. Потім зрозумів, узяв лопату й повів їх нерозчищеною стежкою в далекий куток, до самого лісу.

— Тут у нас ті, що без роду-племені, — сказав він, — невідомі. За рахунок району ховали. Сорок сьомий. Он він.