Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Андрій підійшов до стовпчика й опустився на коліна. Оксана ніколи не бачила, щоб дорослий чоловік робив це так, беззвучно. Він просто став навколішки в сніг і почав розгрібати його голими руками. Спочатку довкола стовпчика, потім ширше, там, де мав бути горбок.

Сніг був щільний, злежаний, із крижаною кіркою. Він розгрібав його долонями, пальцями, кулаками, аж поки не здалася мерзла земля. Сторож відвернувся, Оксана не відвернулася.

— Кіро, — тихо сказав Андрій землі, наче боявся розбудити. — Кірочко, я тут. Я ж казав, тато поруч. Я ж казав.

Він не плакав. Він сидів навколішки біля безіменного стовпчика, і руки в нього були червоні, у саднах, а голос — рівний і страшний.

— Я тебе шукав. Я справді шукав. Я не знав, що ти тут. Три дні. Ти три дні була жива. А я… Де я був ці три дні? Кіро, де я був?

Оксана відійшла до сторожа.

— У вас є книга? — тихо запитала вона. — Кого де ховали?

— У сторожці. А вам навіщо?

— Покажіть.

У сторожці було спекотно й пахло пічним димом. Сторож дістав із полиці комірну книгу в клейончастій обкладинці, розтріпаній на кутах. Оксана гортала її сама: січень, лютий, грудень попереднього року, номер 47.

Вона прочитала рядок, потім ще раз, тоді поклала долоню на сторінку, наче боялася, що рядок зникне.

— Це хто? — запитала вона сторожа, вказавши пальцем.

Сторож надів окуляри, нахилився.

— Чоловік замерз на трасі, волоцюга. Документів не було. Років під п’ятдесят. Я його пам’ятаю.

— Ми із Сидоровичем його в грудні закопували. Земля була як камінь.

— У грудні, — сказала Оксана. — За місяць до того.

— Ну так.

— А в січні — дівчинку шести років?

Сторож зняв окуляри й почухав потилицю під шапкою.

— Дівчинку я б запам’ятав, — сказав він. — Дітей тут у нас ніколи не було, жодної за всі роки. Я б запам’ятав. Це ж не чоловіка закопувати.

Оксана вийшла зі сторожки. Андрій усе ще стояв навколішки біля стовпчика. Вона підійшла, зупинилася в нього за спиною.

— Андрію Петровичу.

Він не обернувся.

— Її тут немає, — сказала Оксана. — У цій могилі лежить волоцюга, чоловік. Його поховали в грудні. Номер вписали до кладовищенської книги потім, перший-ліпший. Дівчинку на цьому кладовищі ніколи не ховали.

Андрій повільно підвів голову, подивився на стовпчик, на свої червоні побиті руки, знову на стовпчик.

— Я… — сказав він і замовк. — Я зараз із ким розмовляв?

Оксана не відповіла. Він підвівся, похитнувся. Оксана міцно взяла його під лікоть, як беруть пацієнта, якому не можна дати впасти. Він не відсахнувся.

Біля воріт сторож наздогнав їх, захеканий, із книгою під пахвою.

— Ви питали, хто писав? — видихнув він. — Папір на поховання. Я подивився, там підпис головлікаря. Шульга підписував. Микола Федорович. Він тоді лікарнею завідував, потім на пенсію пішов. Кажуть, до сина в місто переїхав.

Оксана зупинилася так різко, що Андрій за інерцією пройшов іще крок.

— Як? — перепитала вона.

— Шульга Микола Федорович.

Оксана відпустила лікоть Андрія, постояла, дивлячись кудись повз сторожа, на темні сосни.

— Що? — запитав Андрій.

Вона заговорила не відразу, а коли заговорила, голос був майже рівний.

— Я знаю цю людину. За крадіжку в нього я відсиділа шість років.

У машині вона розповідала, дивлячись у бічне вікно, наче там, у білих полях, прокручувалася плівка.

— Шість років тому. Виклик уночі. Інфаркт. Чоловік за сімдесят. Квартира в новому будинку біля річки. Відчинив син. Блідий, метушиться. Старий на ліжку, тиск падає. Я його відкачала, і ми повезли його. У машині він прийшов до тями й усю дорогу говорив.

— Що говорив?

— Марив. Я так вирішила. Тримав мене за руку й повторював: «Я її віддав. Я віддав дівчинку. Я не хотів. Мені наказали. Я віддав».

Оксана помовчала.