Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Андрій вів машину й мовчав.

— Ви тут не випадково, — сказала Оксана. — Тамара… Я від тієї ночі думала, що це означає. Вона чула мою історію. Я розповідала їй про того лікаря, про гроші, як усім розповідала. А вона знала його прізвище. Вона вже знала, куди вивезли дівчинку.

Вона повернулася до Андрія. Уперше за весь час у її очах було щось, окрім холодного спокою.

— Мене посадили не за крадіжку. Мене посадили за те, що я записала в картку його марення.

Андрій довго не відповідав, потім сказав, не дивлячись на неї:

— Або ти справді його обікрала? А тепер, коли трапилася нагода, мстишся. Зручна історія, Оксано. Усе сходиться одне до одного.

Вона відвернулася до вікна.

— Перевірте картку виклику, — сказала вона, — якщо її ще не спалили.

Більше вони аж до самого дому не розмовляли.

Ткач зателефонував опівдні. Напередодні Андрій розповів йому про журнал у Вербичах. Усе до останнього рядка. Голос у Павла був обережний:

— Андрійку, я всю ніч не спав. Я ж тоді туди телефонував, у Вербичі телефонував. Мені сказали, що діти не надходили, розумієш? Мені збрехали в очі, а я повірив. Я собі цього не пробачу.

— Ти не винен.

— Послухай, я дещо підняв серед паперів. Тоді багато чого перевіряли, ти пам’ятаєш, зокрема й спонсорів районних лікарень. Так-от, навесні того року у Вербицької лікарні з’явився благодійник. Подарував їм новий рентгенівський апарат. Дуже дорогий, для району цілий статок.

— Хто?

Пауза.

— Фонд «Добрий край». Фонд Дубровського, Андрійку.

Андрій опустив руку з телефоном на стіл, потім знову підняв.

— Андрійку, я нічого не стверджую, — швидко сказав Ткач. — Я просто кажу те, що є. Ти пам’ятаєш, як він тоді хотів Світланину частку, як упадав коло неї? Тільки, Андрійку, без дурниць. Чуєш мене? Не їдь до нього. Дай я спершу сам.

Андрій уже не слухав.

Офіс «Магістралі» займав три верхні поверхи скляної будівлі в центрі. Дубровський курив біля входу з двома заступниками. Огрядний, у розстебнутому пальті, гучний, із почервонілим від морозу обличчям.

Він побачив Гончара, який виходив із машини, й усміхнувся.

— О, Андрійку, надумав щодо угоди? Я ж казав, ти…

Андрій підійшов упритул. Оксана залишилася в машині, але дверцята він не зачинив, і вона чула кожне слово.

— Ти купив мою доньку, — сказав Андрій голосно, на весь майданчик.

Заступники відступили назад.

— За рентгенівський апарат. Скільки він коштував, Валерію? У скільки ти її оцінив?

Усмішка на обличчі Дубровського застигла, а потім сповзла.

— Ти що верзеш?

— Вербицька лікарня, твій фонд. Весна того року. Рентген.

— Який, до біса, рентген? — Дубровський озирнувся на заступників, наче шукав свідків. — Фондом тоді мій заступник керував. Руденко. Я туди зроду не заглядав. Я підписував те, що він давав. Хіба мало кому він там що дарував.

— Ти хотів Світланину частку.

— Хотів. І що? Усі хотіли. Це бізнес, Гончаре, а не…

Дубровський раптом урвався й подивився на нього уважно, як дивляться на небезпечно хворого.

— Слухай, ти знову їздив туди? У Крутий Брід? Так, щороку їздиш, усі знають. Тобі лікуватися треба, Андрійку, серйозно.

Заступники перезирнулися. З ґанку вже дивилися охоронці. Якась дівчина з текою застигла у дверях.

— Не смій, — тихо сказав Андрій.

Дубровський кинув недопалок у сніг і розтер його черевиком.

— Знаєш що? — Він почервонів. — Ти мене при моїх людях як собаку… Гаразд, гаразд, Гончаре. На зборах я голосую проти тебе й за угоду. І хай твій Ткач хоч що каже.

Він розвернувся й пішов до будівлі. Заступники дріботіли слідом.

Андрій повернувся до машини й сів за кермо. Руки в нього тремтіли.

— Він не знав, — сказала Оксана.

— Чого він не знав?

— Він навіть не зрозумів, про що ви говорите. Обличчя в нього було як у людини, яку вдарили в темному провулку. Нізащо. Він спершу розгубився і тільки потім розлютився.

— Він актор, — відрізав Андрій. — Він двадцять років у бізнесі. Він уміє робити обличчя.