Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Андрій не відповів, він завів двигун.

Шульги жили в новому будинку біля річки. Той самий будинок, ті самі сходи, ті самі двері, оббиті коричневим дерматином. Оксана відразу все впізнала. Вона йшла сходами, і ноги самі сповільнювалися.

Двері відчинив син, років сорока, огрядний, у домашній футболці. Спершу він упізнав Гончара, обличчя стало ввічливим, майже запобігливим. Потім за плечем Гончара побачив Оксану.

— Ти… — Він відступив у передпокій і тицьнув у неї пальцем. — Ти злодійка. Тату, тату, це вона! Це ж вона нас обчистила! Вона ж утекла, по телевізору показували.

Він вихопив із кишені телефон.

— Поліція? Тут ця втікачка Лісовська. Так, злодійка, яка…

— Поклади слухавку, — сказав Андрій.

— Ага, зараз. Ви взагалі хто?

— Скільки вона у вас украла?

— Велику суму грошей.

Андрій ступив у передпокій.

— Я поверну сьогодні. Поклади слухавку.

Син забарився, подивився на Гончара, на його пальто, на годинник на зап’ясті. У слухавці щось запитували, він завагався, а потім усе-таки назвав адресу й лише після цього натиснув відбій.

Із глибини квартири, човгаючи капцями, вийшов старий, маленький, сухорлявий, у в’язаному жилеті поверх сорочки. Біле пухнасте волосся, окуляри на ланцюжку. Він тримався за стіну, побачив Оксану й зупинився.

— Добрий день, Миколо Федоровичу, — сказала Оксана.

Старий не відповів. Андрій дістав із кишені срібну ластівку й підняв її на ланцюжку. Ластівка повільно повернулася в жовтому світлі передпокою.

Шульга подивився на неї. Обличчя в нього стало сірим, як папір. Він ухопився за одвірок обома руками.

— Я нічого не пам’ятаю, — сказав він.

Голос був тонкий, надтріснутий.

— Я стара людина, у мене серце, я нічого не пам’ятаю. Ідіть, будь ласка, ідіть.

— Вербицька лікарня, — сказав Андрій. — Січень. Дівчинка шести років. Ви підписали, що вона померла?

— Я нічого не пам’ятаю.

— Тату, йди ляж. — Син протиснувся між ними. — А ви геть. Зараз поліція приїде, їм і розповідатимете.

Андрій хотів щось сказати, але Оксана торкнула його за рукав.

— Ходімо, вони й справді приїдуть.

Він ще секунду дивився на старого, потім розвернувся до дверей. Оксана затрималася на порозі. Шульга так само стояв біля одвірка, вчепившись у нього, і дивився не на Гончара, а на неї.

— Шість років я не розуміла, за що, — сказала вона тихо, тільки йому. — Тепер розумію. Ви мене не обікрали, Миколо Федоровичу, ви мене продали.

Вона вийшла, двері за нею грюкнули.

Уночі, на початку другої, біля воріт зупинилося таксі. Андрій не спав. Він сидів на кухні з вимкненим світлом і дивився на телефон, на екрані якого був Пашин номер. Зателефонувати він так і не наважився.

Камера на воротах показала маленьку постать у довгому пальті. Таксі розвернулося й поїхало. Людина залишилася біля хвіртки сама.

Андрій вийшов на подвір’я. Шульга стояв, вчепившись у прути хвіртки. Без шапки, біле волосся тріпав вітер.

— До будинку я не піду, — сказав він, коли Андрій відчинив. — До будинку не можна. Де вона, фельдшерка? Де вона?

Оксана сиділа на ліжку в сараї, загорнувшись у ковдру. Вона підвелася, коли двері відчинилися.

Шульга увійшов, озирнувся. Піч, залізне ліжко, щербата кружка на табуреті. Він без запрошення опустився на табурет, важко дихаючи, довго мовчав, потім зняв окуляри й потер очі.

— Вона не померла, — сказав він.

Андрій притулився до стіни біля дверей. Оксана не ворушилася.

— Вона не померла, — повторив Шульга голосніше, наче боявся, що його не почули. — На третій день я віддав її жінці з документами. Направлення від опіки, усе як належить: печатки, підписи. Документи були чисті. Я дивився. Я хотів, щоб вони були брудні, але вони були чисті.

— Якій жінці? — запитав Андрій.

— Не знаю. Імені не питав, не хотів знати. Немолода, у сірому пальті. Дівчинка до неї пішла. Спокійно пішла, наче до знайомої.

— А запис? — запитала Оксана. — Про смерть.

— Власною рукою. — Шульга дивився на свої руки. — Так веліли. Тієї ночі мені зателефонували. На початку четвертої її щойно привезли. Я був удома. Мене підняли з ліжка. Чоловік сказав, що знає, хто вона, що дівчинку нікому не показувати, нікуди не повідомляти, що вранці третього дня приїдуть і що лікарня отримає все, що їй потрібно, а я матиму спокій.