Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Шульга здригнувся.

— Рентген, — прошепотів він. — Навесні. Я щодня повз нього ходив. Щодня.

— Хто телефонував?

— Я його ніколи не бачив. Лише голос. — Старий підвів на Андрія каламутні очі. — Я потім чув його ще один раз шість років тому, коли я… коли фельдшерка… — Він повернувся до Оксани й не зміг договорити.

— Ви йому зателефонували, — сказала Оксана. — Самі, після того як я вас довезла.

— У мене залишився номер, я злякався. Я думав, що помираю, і все вибовкав. — Шульга закрив обличчя долонями. — А він сказав: «Не хвилюйтеся, докторе, ми все владнаємо». Через місяць син прийшов і сказав, що зникли гроші. Я знав, що їх ніхто не брав. Я сам їх віддав. Синові. Мені так веліли.

Оксана стояла нерухомо. Ані слова, ані руху. Лише пальці, що стискали край ковдри, побіліли.

— Ви підете до поліції, — сказав Андрій. — Зараз зі мною все це розкажете.

— Ні.

— Ви підете?

— Ні. — Шульга випростався на табуреті, і в його голосі раптом прорізалася стареча твердість. — У мене син, у нього бізнес, борги, двоє дітей. Та людина знає про нього все. Я всі ці роки плачу за це. І далі платитиму, але сина не віддам.

Він важко підвівся.

— І ще: син зателефонував слідчій увечері після вас. Зайцева сказала, що Гончар приходив із втікачкою. Вона вже знає, що ви разом.

Андрій повільно видихнув. Шульга пішов до дверей. На порозі зупинився, тримаючись за одвірок, так само, як удень тримався у своєму передпокої. Обернувся до них.

— Ту жінку, — сказав він, — у сірому пальті… Я б її впізнав.

— Зачекайте, — сказала Оксана.

Шульга вже переступив поріг. Він зупинився, тримаючись за одвірок, і повільно обернувся.

— Ви сказали, дівчинка пішла до неї спокійно, — сказала Оксана. — Наче до знайомої.

— Пішла, простягнула руки — і все.

— Діти після травми голови, після такої ночі нікому не простягають рук. — Оксана дивилася не на Шульгу, а на Андрія. — Вони кричать, ховаються під ковдру, чіпляються за спинку ліжка, до чужих не йдуть, а вона пішла.

Андрій зрозумів не відразу, а коли зрозумів, відштовхнувся від стіни.

— Отже, вона її знала.

— Отже, знала.

Андрій вийшов із сараю. Шульга безпорадно подивився на Оксану. Вона присунула йому табурет назад.

— Сядьте, Миколо Федоровичу, ще трохи.

Андрій повернувся за кілька хвилин із товстим альбомом у бордовій шкіряній палітурці. Оксана зрозуміла: цього альбому він не відкривав дуже давно. На обкладинці лежав пил, і він витер його рукавом просто на ходу. Він поклав альбом старому на коліна.

— Дивіться. Усі, хто бував у нашому домі, усі, хто її знав.

Шульга надів окуляри на ланцюжку. Пальці в нього тремтіли, сторінки перегорталися важко. Весілля, пологовий будинок, маленький згорток у мереживах, перший крок, море, ялинка, обличчя, обличчя, обличчя. Старий довго дивився на кожну фотографію, мружачись, нахиляючись до лампи.

У дворі грюкнули двері флігеля. По снігу швидко захрустіли кроки.

— Андрію Петровичу! — Голос Раїси Степанівни був стривожений, сонний. — Я побачила світло в сараї, подумала, щось сталося? Чаю ось принесла.

Вона з’явилася у дверях із тацею: пузатий чайник, три чашки, цукорниця. З-під пальта виглядала нічна сорочка, сиве волосся було похапцем заколоте.

Шульга тієї миті перегорнув чергову сторінку. Шостий день народження Кіри. Грудень, за місяць до річки. Вітальня в гірляндах. Кіра в жовтій сукні стоїть на стільці. На шиї в неї новенька срібна ластівка на ще задовгому ланцюжку. Поруч сміється Світлана, закинувши голову. Трохи позаду, біля книжкової шафи, стоїть Паша Ткач із келихом, в окулярах, у темному светрі. Погляд Шульги ковзнув по ньому, не затримавшись.

А в центрі кадру, з величезним тортом у руках, на якому горіли шість свічок, усміхалася жінка в синьому фартусі. Шульга підняв палець. Палець тремтів.

— Ось вона, — сказав він.

Потім підвів голову від альбому, подивився на двері, на жінку з тацею в руках.

— Ось вона, — повторив він зовсім тихо.