Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

— Я зараз, — сказала вона й вийшла.

Він наздогнав її біля флігеля. Навіть не наздогнав. Вона не тікала, просто йшла до себе рівним кроком, не озираючись. Двері за собою вона не зачинила.

Її кімната була маленька, чиста до скрипу. Ікона в кутку. В’язана серветка на тумбочці. Фотографія Світлани й Кіри в рамці над ліжком. Раїса Степанівна стояла посеред кімнати спиною до нього.

— Раїсо Степанівно.

Вона не обернулася.

— Це ви, — сказав Андрій. — Ви забрали її з лікарні.

— Я її рятувала, — сказала вона дуже спокійно.

Потім обернулася, і він побачив її обличчя, мокре, але не спотворене, не жалісне.

— Від тебе.

Андрієві здалося, що він недочув.

— Від мене?

Раїса Степанівна підійшла до шафи, відчинила нижню шухляду, довго щось шукала під білизною, дістала жовтий пухкий конверт, пом’ятий і потертий на згинах. Простягнула йому.

— Ось, дивися. Сімнадцять років лежить.

Усередині було три папери: направлення органу опіки на офіційному бланку з печаткою; надрукована на принтері записка у три рядки: «Вербичі, районна лікарня. 22-го о десятій ранку запитати головного лікаря. Дитину одразу відвезти за адресою в направленні»; і складений учетверо аркуш у клітинку, вирваний із зошита.

Андрій розгорнув його й упізнав почерк. Цей почерк він знав краще за власний. Круглі літери, Д із петлею донизу, характерний нахил праворуч.

«Рає, якщо зі мною щось станеться, не віддавай Кіру Андрійкові. Ти знаєш, яким він буває. За жодних обставин не допускай передачі дитини батькові. Зроби все, як написано в документах. Пробач мені. Світлана».

Він прочитав це тричі. Літери пливли.

— Де ви це взяли?

— У поштовій скриньці, другого дня вранці. Без марки, без адреси, просто «Рає», її рукою. — Раїса Степанівна говорила швидко, наче всі ці роки готувала ці слова й боялася, що не встигне. — Я вирішила, що Світлана залишила комусь, про всяк випадок, заздалегідь, бо за тиждень до того вона сиділа в мене на кухні, ось тут, біля цієї печі, бліда, руки тремтять. Я запитала, що з нею. Вона сказала: «Рає, я дізналася страшне про нашу родину, про гроші», а потім уже у дверях: «Якщо зі мною щось станеться, врятуй Кіру». Взяла мене за руку й сказала. Я думала, вона про якусь хворобу.

— А потім? Потім що?

— А потім ти повернувся з річки. — Раїса Степанівна підвела на нього очі. — Уже першої ночі водолази нічого не знайшли. Ти прийшов додому й розбив скляні двері вітальні кулаком, потім стільцем. Кров по всій підлозі. Ти кричав, вив і нікого не впізнавав. Я стояла на сходах і дивилася, а вранці в скриньці був цей лист.

Вона стиснула руки в кулаки.

— Я тебе боялася, Андрійку.

Андрій дивився на неї, потім на скляні дверцята шафи за її спиною. Рука сама стиснулася в кулак, замахнулася й зупинилася за сантиметр від скла. Раїса Степанівна не ворухнулася. Вона дивилася на його кулак без страху, лише з безмежною втомою.

— Ось, — сказала вона тихо. — Ось цього я й боялася.

Андрій повільно опустив руку.

— Сімнадцять років, — сказав він. — Сімнадцять років ви приносили мені чай щоранку. Дивилися, як я… у річницю, біля тих дверей, і мовчали.

— Я щороку хотіла сказати, щороку. — Її голос нарешті зірвався. — А потім ти знову пив, знову бив стіни. Я думала: а раптом Світлана знала щось таке, чого не знаю я? Вона ж написала мені власною рукою, а потім я вже не могла. Це ж в’язниця, Андрійку, викрадення. А я одна, у мене нікого.

— Де вона?

Раїса Степанівна стулила губи.

— Де моя дочка?

— Я віддала її добрим людям, — твердо сказала вона. — Добрим. Її люблять. Вона виросла. Більше я нічого не скажу.

— Де?

— Не знаю, де вони тепер. Стільки років минуло.

Андрій дуже довго дивився на неї, потім сунув конверт до внутрішньої кишені куртки.

— Щоб до ранку тебе тут не було, — сказав він.