Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Шульгу Оксана посадила в таксі, сама провела до воріт, підтримуючи під лікоть на слизькій доріжці, як колись підтримувала в машині швидкої.

— Ви мене ненавидите, — сказав він біля хвіртки.

— Не знаю, — чесно відповіла Оксана. — Поки що не знаю.

Таксі поїхало. Вона повернулася до сараю. Андрій сидів на її ліжку, тримав у руках розгорнутий жовтий конверт і дивився на стіну.

— Це її почерк, — сказав він, не підводячи голови. — Світланин, я впізнаю його з тисячі.

— Можна?

Він простягнув їй аркуш у клітинку.

Оксана читала повільно, потім іще раз, самими губами, майже беззвучно. Потім заплющила очі й повторила лист подумки цілком, від першого слова до підпису. Так вона запам’ятовувала карти викликів, так запам’ятовувала призначення, які потім зникали з журналів.

— Що? — запитав Андрій.

— Не допустити передачі дитини батькові, — сказала Оксана. — Ось так мати не пише.

— А як пише мати?

— Не віддавай Кіру Андрієві. Так пише мати. Вона це й написала в першому рядку. А далі хтось наче переписав те саме іншою мовою: «Не допустити передачі дитини батькові за жодних обставин». Так пишуть у паперах, у постановах, у договорах.

Андрій забрав у неї аркуш і знову подивився на нього.

— Світлана була налякана, — глухо сказав він. — Налякані пишуть як завгодно.

Оксана промовчала, але лист уже цілком лежав у неї в голові, до останньої коми.

Ткач приїхав о восьмій годині. Андрій зателефонував йому о пів на шосту, коли за вікнами ще було темно. Раїса Степанівна на той час уже поїхала. Одна сумка, таксі до автовокзалу. Ні слова на прощання. На кухонному столі лишилися ключі від флігеля й акуратно складений синій фартух.

Ткач довго тримав лист у руках, сидів за кухонним столом у пальті, не роздягаючись, і читав. Його пальці ледь помітно тремтіли.

— Схоже на Світланин почерк, — нарешті сказав він. Голос був придушений. — Боже мій, Андрію, схоже, схоже.

— Рая.

Ткач зняв окуляри й потер перенісся.

— Рая? Хто б міг подумати. Та я ж її… Вона ж нам усім пироги пекла. — Він помовчав. — Дай мені це. У мене є людина, почеркознавець, найкращий в області. Через тиждень знатиме, справжній це лист чи ні.

Андрій віддав конверт. Оксана, яка стояла біля дверей, розтулила рота й знову стулила.

— І подумай ось про що. — Ткач дбайливо прибрав конверт до внутрішньої кишені. — Рая — самотня жінка, своїх дітей не має. Вона обожнювала Кіру. Могла вона сама написати цього листа, підробити почерк. Вона двадцять років бачила Світланині записки, списки покупок, листівки, а потім забрати дівчинку й віддати або продати бездітній парі за гроші. Таке трапляється, Андрію. Я бачив такі справи. Вона каже, що рятувала. Усі так кажуть.

Ткач тяжко зітхнув.

— Треба заявляти вже сьогодні. Нехай слідство шукає, де дівчинка. Це їхня робота. Де вона зараз?

— Поїхала на світанку.

Ткач підвів голову, й Оксана вперше побачила на його обличчі щось схоже на переляк. Майнула й одразу зникла.

— Ти її відпустив, Андрію? Вона попередить тих людей. Вона зателефонує їм просто з автовокзалу.

Андрій мовчав. Він про це не подумав. Ткач підвівся, застебнув пальто. Проходячи повз Оксану, він трохи затримався.

— Оксано Ігорівно, як руки? Мазь допомагає?

— Допомагає, — сказала вона.

— От і добре. — Він усміхнувся самими очима. — Бережіть себе.

Він поїхав. Андрій сидів за столом, опустивши голову на долоні.

— Вона попередить їх, — повторив він. — Я сам її вигнав. Сам.

Оксана дивилася на синій фартух, складений на краю столу.

— Вона поїхала з однією сумкою, — сказала вона. — Люди, які стільки років зберігають таку таємницю, зберігають і щось іще, щось, від чого не можуть відмовитися.

— Що?

— Не знаю. Можна я огляну її кімнату?

Флігель стояв тихий, вистуджений. Раїса Степанівна перед відходом вимкнула обігрівач. Оксана повільно обійшла кімнату, як обходила квартири на викликах, коли хворий не міг сказати, що приймав. Приліжкова тумбочка порожня, ліжко застелене, шафа, кілька суконь, забута кофта. Нижня шухляда, де лежав конверт, порожня.