Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Фотографії. Десятки фотографій, невмілих, знятих здалеку, іноді розмитих. Перша — шкільна лінійка. Дівчинка років семи з величезним білим бантом. Обличчя майже не видно, знято через паркан. Наступна — дівчинка старша на гойдалці у дворі. Потім підлітка з рюкзаком біля шкільного ґанку. Випускний, біла сукня, натовп, вона посередині сміється. Щороку одна або дві фотографії. Завжди здалеку, завжди крадькома.

— Раз на рік, — глухо сказав Андрій. — Раз на рік вона брала вихідний, казала, що до сестри.

Остання фотографія була знята два роки тому. Молода жінка в білому халаті стоїть біля скляних дверей аптеки, притримує їх плечем, дивиться кудись убік, на когось поза кадром, і усміхається. Темне волосся зібране в хвіст. Над дверима видно край вивіски «Сімейна», а за дахом удалині стирчить червона цегляна водонапірна вежа з гострим шпилем.

Андрій узяв цю фотографію до рук. Оксана бачила, як він дивиться. Він дивився довго, не ворушачись. Потім підніс фотографію ближче до обличчя. Потім торкнувся пальцем щоки дівчини на знімку. Обережно, наче боявся забруднити.

— У неї Світланині вилиці, — сказав він. — І підборіддя моє, дивись, уперте.

Його голос здригнувся й урвався. Оксана відвернулася до вікна, щоб не бачити його обличчя.

— Жива! — прошепотів Андрій. — Вона жива? Жива.

Оксана дивилася у вікно. На дні коробки під фотографіями вона помітила ще дещо. Пачку старих автобусних квитків, стягнутих ниткою. Андрій їх не бачив. Він не бачив нічого, крім обличчя на фотографії. Оксана обережно, одним рухом витягла верхній квиток і поклала до кишені пуховика. Лише потім зрозуміла, що робить, і не зупинилася.

Увечері він сам прийшов до неї в сарай, сів на табурет, поставив на підлогу пляшку, але так і не відкоркував її. Руки в нього були червоні, в саднах, зі здертою шкірою на кісточках. Сліди вчорашнього кладовищенського снігу. Оксана дістала з пакета Ткача тюбик мазі й бинт.

— Давайте.

Він простягнув руки, не сперечаючись. Вона обробляла садна обережно, легкими рухами, як робила тисячу разів. Він дивився, як вона працює.

— Можна запитаю? — сказала Оксана, не підводячи очей від бинта.

— Запитуй.

— Де ви були тієї ночі?

Він смикнув рукою. Оксана втримала.

— Ти все ж думаєш, що це я? — сказав Андрій.

— Водій, лист.

— Ти знаєш, яким він буває?

— Я нікому не вірю, — сказала Оксана. — Я ж вам казала. Я питаю, де ви були?

Він довго мовчав. Вона закінчила один бинт і почала другий.

— Ми здавали міст, — нарешті сказав він. — Через Лозову, вище за течією. Великий об’єкт. Два роки будували, банкет просто на майданчику, у виконробській. Горілка. Начальство з області. Я напився.

Оксана намотувала бинт.

— Вона телефонувала мені кілька разів. — Голос став зовсім тихим. — Без п’яти одинадцята і о десятій хвилині дванадцятої. Я знаю. Потім дивився. Телефон був у куртці. Куртка висіла на стільці просто в мене за спиною. Я бачив, як він світиться. Бачив, Оксано. Щоразу бачив. — Він підвів на неї очі. — І не взяв. Думав, знову сваритиметься, що я п’ю, що не приїхав на вечерю. Думав, потім передзвоню. Вона зібрала Кіру, взяла документи й сама поїхала до мене вночі тією дорогою, бо я не взяв слухавки.

Він помовчав.

— У неї був нічник, скляний грибочок з помаранчевою шапочкою. Він і досі там стоїть на тумбочці. Я від тієї зими не заходжу до тієї кімнати. Сідаю біля дверей і сиджу. — Він криво всміхнувся. — Коли ти на зупинці сказала про лампу, я зрозумів, що ти не брешеш. Лише тому й збрехав тому лейтенантові.

Оксана закріпила бинт. Її руки так і лишилися лежати на його руках. Вона дивилася йому в обличчя. Вона бачила сотні людей, які брехали, захищаючись. Так ніхто не брехав. Він не захищався. Він просто нарешті вперше за всі ці роки сказав це вголос.

— Я вам вірю, — сказала Оксана.

Андрій кивнув і відвернувся. Потім раптом випростався, дістав із кишені телефон. У його очах уперше за всі ці дні було щось живе, майже хлоп’яче.