Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Оксана хотіла сказати: «Не треба», — і не сказала.

— Пашо. — Андрій майже сміявся в слухавку. — Пашо, вона жива, чуєш? Жива. У мене є її фотографія, доросла, працює в аптеці, у білому халаті. У неї Світланині вилиці, Пашо.

Оксана чула голос у слухавці, нерозбірливий, м’який. Потім він став гучнішим, виразнішим.

— Не роби нічого без мене. Чуєш, Андрію? Нічого. Я приїду завтра. Ми все вирішимо разом. Нічого сам.

— Добре, — сказав Андрій. — Добре, Пашо.

Він прибрав телефон і всміхнувся їй. Усмішка вийшла незграбна, незвична для його обличчя. Оксана усміхнулася у відповідь.

Коли він пішов до будинку, вона сіла на ліжко й дістала з кишені автобусний квиток. Зім’ятий папірець, вицвіла печатка. Прибережжя — Яровськ. Дата — минулий жовтень.

Вона згадала, як він кричав Дубровському: «Ти купив мою доньку на ґанку, при людях, при охороні». Згадала, як уранці віддав листа Ткачеві, як уночі в перші ж десять хвилин зателефонував йому щодо медальйона, як зараз, щасливий, розповів про аптеку, про халат, про вилиці.

Йому сімнадцять років бреше хтось із тих, хто поруч. Вона не знала, хто. У неї не було жодного доказу. А якщо вона скаже Андрієві, що не довіряє його найкращому другові, він виставить її за ворота тієї ж ночі. Так само, як виставив Раїсу Степанівну.

Оксана погасила лампу. До ранку вона сиділа в темряві, стискаючи квиток.

Перший автобус із Прибережжя вирушав о 6:40. Оксана стояла на тій самій зупинці, де чотири дні тому її знайшов Андрій. У пуховику Ткача, у шапці до брів, із фотографією аптеки у внутрішній кишені. На сидінні в сараї вона лишила складену вдвічі записку: один рядок. «Я повернуся до вечора».

Автобус був напівпорожній. Сонна кондукторка, дві бабусі з сумками. Чоловік у робочій куртці. Оксана сіла біля вікна в самому кінці. Чоловік у робочій куртці сидів через прохід. Він розгорнув газету й, позіхаючи, почав читати.

Оксана машинально ковзнула поглядом по сторінці й побачила своє обличчя на всю першу шпальту. Тюремна фотографія, коротка стрижка, прямий важкий погляд. Великий заголовок: «Втекла вбивця може переховуватися в нашому районі». Чоловік перегорнув сторінку, так і не звівши очей. Автобус рушив. До Яровська було чотири години дороги.

Яровськ виявився маленьким містечком на пагорбах. Дерев'яні будинки впереміш із сірими п'ятиповерхівками, дим із труб, собаки біля магазинів. Водонапірну вежу Оксана побачила ще з вікна автобуса. Червона цегла, гостроверхий шпиль, іржавий флюгер. Вона стирчала над дахами, наче палець, що вказує дорогу.

Оксана зійшла на кінцевій і пішла просто до неї. Шапку натягнула до брів. Підборіддя сховала в комір пуховика. Аптека «Сімейна» стояла на розі, на першому поверсі старого двоповерхового будинку. Ті самі скляні двері, та сама вивіска. Вежа за дахом стояла точнісінько так, як на фотографії.

Оксана зупинилася на іншому боці вулиці, біля газетного кіоску, і подивилася крізь скло. За прилавком стояла вона. Білий халат, темне волосся в хвості, бейджик на грудях. Перед нею старий у вушанці висипав на прилавок дріб'язок, перераховував і збивався. Дівчина не підганяла.

Вона підсунула йому коробочку з таблетками, взяла ручку й щось великими літерами написала просто на коробці. Показала пальцем, пояснила. Старий кивав. Потім перепитав, і вона пояснила знову, так само терпляче, жодного разу не глянувши на чергу за його спиною.

Потім, коли старий нарешті пішов, дівчина на секунду замислилася, дивлячись у касу, і потерла брову зігнутим пальцем, кісточкою знизу вгору. Оксана бачила цей жест кілька разів за ці дні. Так Андрій тер брову, коли читав протоколи за кухонним столом, коли думав і не помічав, що робить.

Оксана перейшла вулицю й штовхнула двері. Над головою дзенькнув дзвіночок. В аптеці було тепло, пахло ліками й м'ятою. Черга розійшлася, біля прилавка нікого не було. Дівчина підвела голову.

— Добрий день. Що вам?

На бейджику було написано: «Олеся, фармацевтка».

— Бинти, — сказала Оксана.

Голос сів. Довелося відкашлятися.

— Еластичні. Два.

Олеся повернулася до полиці. Оксана дивилася їй у спину й не знала, з чого почати. Вона репетирувала всю дорогу, чотири години, і всі слова разом щезли.

— Двісті сорок, — сказала Олеся, кладучи бинти на прилавок.

Оксана не дістала грошей.