Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Олеся дивилася на неї секунду-другу, потім її обличчя змінилося. Не злякалася, а закрилася, наче зачинили віконниці.

— Ви та жінка, — тихо сказала вона, — з колонії. Мені про вас розповіли.

Оксана не встигла відповісти.

— Мені сказали, що ви прийдете, що говоритимете про моє дитинство, про моїх справжніх батьків.

Олеся відступила від прилавка на крок.

— Що вам потрібні гроші, що ви вже одну стару в колонії вбили. Ідіть геть.

— Олесю, послухайте, це неправда. Я не…

Рука дівчини ковзнула під прилавок. Десь у глибині аптеки тонко й гидко запищало.

— Ідіть геть, — повторила Олеся.

Голос у неї тремтів, але дивилася вона твердо.

— Я натиснула кнопку. Поліція за два квартали.

Оксана подивилася на неї, на бейджик, на руку, сховану під прилавком. Вона могла лишитися, сісти на стілець біля вікна й чекати, сказати все, що знала, поки не приїдуть. Про ластівку, про лід, про лампу.

Але цієї миті вона побачила не аптеку, а автозак, клітку, лист призначень, журнали, що зникли за одну ніч, і ноги самі розвернули її до дверей. Дзвіночок дзенькнув.

Вона бігла через ринок за рогом, між рядами із замороженою рибою та валянками, повз тіток у фартухах поверх пуховиків. За спиною хтось кричав, потім засвистіли. Оксана пірнула під прилавок із ганчірками, вибралася з іншого боку, проскочила між двома вантажними фургонами й побігла вздовж паркану до гаражів.

Шапку вона загубила. Біля останнього ряду рука сама полізла до внутрішньої кишені. Кишені не було. Точніше, була, але порожня. Фотографія Олесі біля дверей аптеки лишилася десь там, на ринку, у брудному снігу між рядами.

Оксана притулилася спиною до холодної стіни гаража й заплющила очі. «Мені сказали, що ви прийдете». Хтось побував тут раніше за неї.

Андрій знайшов її записку о сьомій ранку. «Я повернуся до вечора». Один рядок на складеному аркуші. Він стояв посеред порожнього сараю й стискав аркуш у кулаці. Потім дві години об'їжджав зупинки, заправку на трасі, дорогу до Кленовця. Її ніде не було.

Повернувшись ні з чим, він сів за кухонний стіл, де від учорашнього вечора так і стояла відкрита коробка. Висипав фотографії — останньої, аптечної, не було. На дні лежала пачка автобусних квитків, перев'язана ниткою. Десятки однакових папірців. Прибережжя — Яровськ. Прибережжя — Яровськ. Прибережжя — Яровськ. Раз на рік, у жовтні, сімнадцять років.

Він доїхав за три години. Гнав так, як ніколи не ганяв. Водонапірну вежу побачив на в'їзді до міста й поїхав до неї, як поїхала б Оксана.

Біля аптеки «Сімейна» стояла поліцейська машина з увімкненим маячком. На ґанку товпилися роззяви. Андрій кинув машину просто на тротуарі й увійшов.

Вона стояла за прилавком. Та сама дівчина з фотографії, бліда, руки зчеплені перед собою. Перед нею молодий сержант щось записував у блокнот. Поряд, тримаючи її за плече, стояла повна немолода жінка у в'язаній шапці, в розстебнутому пальті, захекана, наче бігла через усе місто.

Усі троє повернулися до дверей, коли дзенькнув дзвіночок. Андрій зупинився посеред аптеки. Він дивився на неї, на вилиці, на підборіддя, на темні брови. Усі ці роки він бачив її лише уві сні й завжди шестирічною.

— Кіро, — сказав він.

Дівчина здригнулася всім тілом.

— Мене звати Олеся.

— Олесю. — Він ступив уперед.

— Я… Я знаю, хто ви.

Голос у неї був рівний, лише трохи вищий, ніж треба.

— Ви, Гончар, Андрію Петровичу, не підходьте до мене.

Він зупинився.

— Мені показали листа, — сказала Олеся. — Листа моєї… вашої дружини, копію. Там її почерк. Вона вас боялася. Вона просила, щоб мене вам не віддавали за жодних обставин. Вона загинула через вас.

— Це неправда.

— Вона просила, — повторила Олеся, і голос нарешті зірвався. — Вона перед смертю просила, а ви тепер приїхали з тією жінкою, яка вбила людину. Чого вам від мене треба? Мені двадцять три роки. У мене є мама. У мене є життя. Я не просила.

— Олесенько, тихо, тихо.

Повна жінка обійняла її, притиснула до себе й повернулася до Андрія. Обличчя в неї було червоне, заплакане й рішуче.