Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Андрій не знав, як її назвати. Галина Василівна, її мама. Жінка випросталася.

— Я її виростила, ночами біля неї сиділа, коли в неї боліла голова, коли вона кричала уві сні, до школи водила, в інституті вивчила. А ви де були?

Андрій розтулив рота й нічого не сказав.

— Їдьте, — сказала Галина Василівна. — Будь ласка, у неї є родина.

Олеся стояла, уткнувшись обличчям у плече матері. Андрій бачив лише її потилицю, темний хвіст і білий комір халата.

— Громадянине. — Сержант закрив блокнот і ступив до нього. — Ваші документи. Ви з цією втікачкою разом приїхали? Пройдемо-но з нами.

Інна Юріївна Зайцева приїхала до Яровська о сьомій вечора. Три години зимовою трасою, судячи з того, як вона розтирала шию, увійшовши до кабінету місцевого відділку поліції. Андрій сидів тут із обіду, на жорсткому стільці біля стіни, під портретом, який за день устиг зненавидіти.

Зайцева сіла навпроти, не знімаючи куртки, поклала на стіл папку, відкрила.

— Молодший Шульга позавчора написав заяву, — сказала вона, — що ви вдерлися до квартири його батька разом із Лісовською, погрожували, залякували хворого старого. Сьогодні Лісовська з'являється в аптеці в місті, де у вас немає жодних справ. Через дві години там само з'являєтеся ви.

Вона підвела очі.

— Андрію Петровичу, ви розумієте, що за переховування є стаття?

— Розумію.

— Де вона?

— Не знаю.

Це була правда. Зайцева довго дивилася на нього і, схоже, зрозуміла, що це правда.

— Навіщо вам ця аптека? — спитала вона. — Ця дівчина, фармацевтка…

Андрій мовчав.

— Вона налякана до смерті, мати теж. Кажуть, ви назвали її чужим ім'ям.

— Я нічого не скажу про цю дівчину. — Андрій подивився на Зайцеву. — Можете мене хоч закрити? Про неї я нічого не скажу.

Зайцева відкинулася на спинку стільця.

— Ви розумієте, що Лісовську підозрюють у вбивстві?

— Вона не вбивала.

— Звідки ви знаєте?

Він знову промовчав. Зайцева закрила папку, посиділа, дивлячись у темне вікно, де під ліхтарем кружляв сніг.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Зобов'язання про явку. Нікуди з області. Якщо зателефоную, приїжджайте того ж дня.

Вона підсунула йому бланк. Поки він підписував, вона сказала, не дивлячись на нього, наче між іншим:

— Якщо вона справді не вбивала, нехай прийде сама. Я її вислухаю. Я, не хтось інший. Передайте, якщо побачите.

Андрій підвів на неї очі. Зайцева вже встала й застібала куртку.

Цю ніч Оксана провела в гаражному кооперативі на околиці Яровська. В одному з гаражних боксів замок висів лише для годиться. Усередині стояла стара машина без коліс, на цеглинах. Оксана залізла на заднє сидіння, згорнулася клубком, натягнула пуховик на голову й до ранку слухала, як за стіною виє вітер і десь далеко гавкають собаки.

Спати вона не могла. Лежала й повторювала подумки слово в слово, наче картку виклику: «Мені сказали, що ви прийдете, що говоритимете про моє дитинство». Хто сказав, коли? Раїса Степанівна, їдучи, могла зателефонувати Галині Василівні. Це зрозуміло. Але Раїса Степанівна не знала, що Оксана поїде до Яровська. Цього не знав ніхто, крім неї самої.

Або хтось знав, що рано чи пізно хтось приїде, і прийшов заздалегідь?

Уранці Андрій поїхав до офісу, не міг інакше. На дев’яту було призначено засідання ради директорів.

Ще тиждень тому воно здавалося звичайним. У приймальні секретарка не підвела на нього очей. У коридорі двоє менеджерів, що шепотілися біля кулера, разом замовкли й розійшлися.

На столі в переговорній перед його кріслом хтось поклав роздруківку. Андрій узяв її до рук. Заголовок із новинного сайту, опублікований уночі: «Мільйонер Гончар переховує втікачку-вбивцю». Під ним фотографія. Він біля своїх воріт, знятий здалеку телеоб’єктивом. Поруч тюремний знімок Оксани.

— Це поклав не я, — сказав Дубровський із далекого кінця столу, голосно, із задоволенням. — Але я читав, усе місто читало. Сідай, Андрійку, розмова буде коротка.