— Відсторонити генерального директора від виконання обов’язків до з’ясування обставин, — прочитав юрист. — Ухвалено. Позачергові збори акціонерів щодо питання про угоду переносяться на найближчу можливу дату, через дванадцять днів.
Дубровський підвівся, застібаючи піджак.
— Я ж тобі кажу, Гончарю, — сказав він, проходячи повз. — Лікуватися треба.
У коридорі Ткач наздогнав його біля ліфта, став поруч, не дивлячись, так само втупившись у цифри над дверима.
— Андрійку, я не міг голосувати інакше. Ти ж розумієш.
— Розумію.
— Ні, послухай. — Ткач повернувся до нього, і обличчя в нього було змучене, сіре. — Я керую часткою Кіри за законом. Я зобов’язаний її захищати, її інтереси. Якщо компанія впаде через скандал, насамперед постраждає її частка. Я зобов’язаний.
— Пашо, вона жива. — Андрій подивився на нього. — Я бачив її вчора живою. Її частка тепер…
— За законом вона все ще безвісти відсутня, — сказав Ткач м’яко, майже винувато. — Поки суд не скасує це рішення, я зобов’язаний діяти як управитель. Ти сам підписував, пам’ятаєш? Я нічого не можу з цим удіяти. Пробач.
Двері ліфта відчинилися. Вони зайшли разом. Ткач натиснув кнопку першого поверху й раптом важко зітхнув.
— І ще. Не хотів говорити сьогодні, але ти однаково запитаєш. Мій експерт переглянув листа. Поки що попередньо, повний висновок буде через кілька днів.
Андрій чекав.
— Почерк Світлани, Андрійку, — тихо сказав Ткач. — Листа написала вона сама. Пробач.
Ліфт спускався. Цифри на табло змінювалися одна за одною. Андрій дивився на них і не бачив.
— Світлана мене боялася, — сказав він.
Ткач поклав руку йому на плече й так тримав до самого першого поверху.
Він пив увесь вечір, сам, на кухні, не вмикаючи світла. Пляшка, склянка, коробка з фотографіями, яку він так і не прибрав. Автобусні квитки розсипалися по столу. Десь за стіною цокав годинник, який раніше заводила Рая, і він починав відставати.
Близько одинадцятої на телефон надійшло сповіщення з камери біля воріт: рух. Він довго дивився на екран, потім підвівся, накинув куртку просто на сорочку й вийшов на подвір’я.
Вона стояла за хвірткою. Без шапки, волосся в інеї, щока подряпана, губи сині. Ішла вона, вочевидь, довго. Останні кілометри від траси пішки морозом. Пуховик у багнюці. Вона трималася за прути хвіртки, як позавчора тримався Шульга.
Андрій відчинив.
— Де ти була?
— У Яровську.
— Я знаю, де ти була. — Язик у нього заплітався, але голос був злий, тверезий. — Ти поїхала до неї сама, потайки. Що я тобі сказав першого дня? Ні кроку без мене. А ти взяла квиток із коробки й поїхала. Ти знаєш, що ти накоїла?
— Я хотіла спочатку сама.
— Сама! — Він коротко й страшно засміявся. — Сама! Вона натиснула тривожну кнопку. Оксано. Моя донька натиснула кнопку, щоб урятуватися від тебе. Потім приїхав я, і вона сказала мені: «Не підходьте». Вона сказала, що Світлана загинула через мене.
Оксана мовчала.
— Учора мене весь день тримали в поліції. Сьогодні мене вигнали з моєї компанії. З компанії, яку я будував двадцять років. На всіх сайтах: «Гончар переховує вбивцю». А Світлана? — Голос у нього зламався. — Лист справжній, Оксано. І Світлана сама його написала. Вона мене боялася, ти це розумієш? Моя дружина боялася мене так, що просила сховати від мене доньку.
— Андрію Петровичу…
— Відтоді як ти влізла в моє життя… — Він дивився на неї згори вниз, хитаючись. — Сімнадцять років у мене хоча б була надія, могила, двері, біля яких можна сидіти, а тепер донька мене ненавидить. Дружина мене боялася. А ти йди.
Оксана підвела на нього очі.
— Іди. — Він відступив назад, на подвір’я. — Зараз. Як домовлялися, пам’ятаєш? Переночуєш і підеш. Ти своє вже переночувала.
Вона могла сказати про голос у слухавці: «Не роби нічого без мене». Про те, що в Яровську хтось був раніше за неї. Про те, що Раїса Степанівна не знала, що Оксана туди поїде, а хтось знав. Про фразу «не допускай передачі», якої матері не пишуть.



















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.