Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

— Відсторонити генерального директора від виконання обов’язків до з’ясування обставин, — прочитав юрист. — Ухвалено. Позачергові збори акціонерів щодо питання про угоду переносяться на найближчу можливу дату, через дванадцять днів.

Дубровський підвівся, застібаючи піджак.

— Я ж тобі кажу, Гончарю, — сказав він, проходячи повз. — Лікуватися треба.

У коридорі Ткач наздогнав його біля ліфта, став поруч, не дивлячись, так само втупившись у цифри над дверима.

— Андрійку, я не міг голосувати інакше. Ти ж розумієш.

— Розумію.

— Ні, послухай. — Ткач повернувся до нього, і обличчя в нього було змучене, сіре. — Я керую часткою Кіри за законом. Я зобов’язаний її захищати, її інтереси. Якщо компанія впаде через скандал, насамперед постраждає її частка. Я зобов’язаний.

— Пашо, вона жива. — Андрій подивився на нього. — Я бачив її вчора живою. Її частка тепер…

— За законом вона все ще безвісти відсутня, — сказав Ткач м’яко, майже винувато. — Поки суд не скасує це рішення, я зобов’язаний діяти як управитель. Ти сам підписував, пам’ятаєш? Я нічого не можу з цим удіяти. Пробач.

Двері ліфта відчинилися. Вони зайшли разом. Ткач натиснув кнопку першого поверху й раптом важко зітхнув.

— І ще. Не хотів говорити сьогодні, але ти однаково запитаєш. Мій експерт переглянув листа. Поки що попередньо, повний висновок буде через кілька днів.

Андрій чекав.

— Почерк Світлани, Андрійку, — тихо сказав Ткач. — Листа написала вона сама. Пробач.

Ліфт спускався. Цифри на табло змінювалися одна за одною. Андрій дивився на них і не бачив.

— Світлана мене боялася, — сказав він.

Ткач поклав руку йому на плече й так тримав до самого першого поверху.

Він пив увесь вечір, сам, на кухні, не вмикаючи світла. Пляшка, склянка, коробка з фотографіями, яку він так і не прибрав. Автобусні квитки розсипалися по столу. Десь за стіною цокав годинник, який раніше заводила Рая, і він починав відставати.

Близько одинадцятої на телефон надійшло сповіщення з камери біля воріт: рух. Він довго дивився на екран, потім підвівся, накинув куртку просто на сорочку й вийшов на подвір’я.

Вона стояла за хвірткою. Без шапки, волосся в інеї, щока подряпана, губи сині. Ішла вона, вочевидь, довго. Останні кілометри від траси пішки морозом. Пуховик у багнюці. Вона трималася за прути хвіртки, як позавчора тримався Шульга.

Андрій відчинив.

— Де ти була?

— У Яровську.

— Я знаю, де ти була. — Язик у нього заплітався, але голос був злий, тверезий. — Ти поїхала до неї сама, потайки. Що я тобі сказав першого дня? Ні кроку без мене. А ти взяла квиток із коробки й поїхала. Ти знаєш, що ти накоїла?

— Я хотіла спочатку сама.

— Сама! — Він коротко й страшно засміявся. — Сама! Вона натиснула тривожну кнопку. Оксано. Моя донька натиснула кнопку, щоб урятуватися від тебе. Потім приїхав я, і вона сказала мені: «Не підходьте». Вона сказала, що Світлана загинула через мене.

Оксана мовчала.

— Учора мене весь день тримали в поліції. Сьогодні мене вигнали з моєї компанії. З компанії, яку я будував двадцять років. На всіх сайтах: «Гончар переховує вбивцю». А Світлана? — Голос у нього зламався. — Лист справжній, Оксано. І Світлана сама його написала. Вона мене боялася, ти це розумієш? Моя дружина боялася мене так, що просила сховати від мене доньку.

— Андрію Петровичу…

— Відтоді як ти влізла в моє життя… — Він дивився на неї згори вниз, хитаючись. — Сімнадцять років у мене хоча б була надія, могила, двері, біля яких можна сидіти, а тепер донька мене ненавидить. Дружина мене боялася. А ти йди.

Оксана підвела на нього очі.

— Іди. — Він відступив назад, на подвір’я. — Зараз. Як домовлялися, пам’ятаєш? Переночуєш і підеш. Ти своє вже переночувала.

Вона могла сказати про голос у слухавці: «Не роби нічого без мене». Про те, що в Яровську хтось був раніше за неї. Про те, що Раїса Степанівна не знала, що Оксана туди поїде, а хтось знав. Про фразу «не допускай передачі», якої матері не пишуть.