Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Оксана відпустила прути хвіртки, розвернулася й пішла дорогою до траси, в темряву. Не озирнулася.

Андрій стояв біля відчиненої хвіртки, аж поки її постать не зникла за поворотом. Потім зачинив хвіртку, повернувся на кухню, до пляшки, і набрав номер Паші.

До Кленовця вона дійшла о третій ночі. Будинок Тамари стояв темний і порожній, із виламаною дошкою на ґанку. Двері до будинку були замкнені, замок давно проржавів. Усередині пахло холодом, мишами й старими газетами.

Оксана знайшла в сінях оберемок сухих дров і сірники на пічній полиці, розпалила піч. Руки не слухалися, сірники ламалися один за одним, але вогонь нарешті зайнявся. Вона сіла на підлогу перед піччю, притулившись до стіни, й простягнула до вогню долоні.

От і все. Коло замкнулося. Вона сиділа в тому самому будинку, звідки почала. Тільки ластівки в неї більше не було, і не було нічого, крім того, що лежало в голові. Слово в слово, кома в кому.

Десь надворі загудів мотор. Оксана підвела голову. Темною стіною проповз жовтий відблиск фар, ковзнув по стелі й зупинився. Мотор стих, грюкнули дверцята машини. По снігу на подвір’ї захрустіли неквапливі кроки, піднялися на ґанок і обійшли виламану дошку.

У двері постукали неголосно, чемно, тричі.

— Оксано Ігорівно, — промовив за дверима знайомий м’який голос. — Це Павло Геннадійович. Відчиніть, будь ласка, поговорімо, як дорослі люди.

Оксана сиділа перед піччю й дивилася на двері. Вона нікому не казала, де стоїть будинок Тамари. Ні Андрієві, ні йому, нікому.

Оксана підвелася з підлоги, обтрусила коліна, відчинила двері. Ткач стояв на ґанку в довгому пальті з двома пакетами в руках. Сніг падав йому на сиве волосся, на окуляри. Він винувато всміхнувся, як людина, що прийшла не вчасно й знає це.

— Можна?

Вона відступила вбік. Він увійшов, озирнувся. Холодна піч, що лише починала розгорятися, голі стіни, стіл без скатертини. Поставив пакети на стіл. Хліб, ковбаса, термос, пачка таблеток, вовняні шкарпетки.

— Сідайте, Оксано Ігорівно, ви ледве на ногах тримаєтеся.

— Як ви мене знайшли?

Він зняв окуляри й протер їх краєм шарфа.

— Андрійко зателефонував мені опівночі, сказав, що вигнав вас. А про Кленовець він говорив ще першого дня. На все село димить одна труба. — Він знову надів окуляри. — Важко було не знайти.

Це звучало просто й розумно. Оксана сіла на табурет біля печі. Ткач сів навпроти, на єдиний стілець, акуратно розправивши поли пальта.

— Не ходитиму навколо та близько, — сказав він. — Уже пізно. Ви втомилися. Я теж. Андрійко попросив мене владнати це питання. Він більше не хоче вас бачити. Ви знаєте, що вчора сталося? Компанія, поліція, дівчина в аптеці. Він у жахливому стані, Оксано Ігорівно. Таким я бачив його лише один раз після загибелі Світлани.

Оксана мовчала.

— Я вас не звинувачую. — Він розвів руками. — Ви хотіли як краще, але самі бачите, на що все перетворилося, і для вас це скінчиться дуже погано. Вас шукають за статтею про вбивство, рано чи пізно знайдуть. Удруге вам так не пощастить.

— І що ви пропонуєте?

— Вихід. — Він дістав із внутрішньої кишені конверт і поклав на стіл. — Тут паспорт, інше ім’я, інше прізвище, чиста біографія. Гроші на перший час, вистачить надовго. О сьомій ранку біля будинку буде машина, відвезе вас у сусідню область до надійних людей.

— А нова справа проти вас?

Він трохи помовчав.

— Її закриють. У мене є така можливість. Не питайте як.

— А що натомість?

Ткач дістав другий аркуш, надрукований, із порожнім рядком для підпису внизу.

— Заява. Ви пишете, що знайшли медальйон серед речей Тамари Бондар після її смерті. А історію про її слова «сімнадцять років брешуть» ви вигадали, щоб вийти на Гончара й отримати від нього гроші. Більше нічого.

Оксана взяла аркуш, прочитала його, потім прочитала ще раз, повільно.

— Ви хочете, щоб я написала, ніби я шахрайка?