Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

У кишені завібрував телефон — застосунок камер спостереження. Андрій машинально відкрив його. Руху не було зафіксовано, але на зображенні з камер над гаражем у щілинах сараю горіло світло. Не рівне світло пічки, а жовте, тремтливе, наче від лампи, яку тримають у руці. Вона не спала. Вона щось робила.

Він спустився, накинув куртку й вийшов у двір. Сніг хрустів так голосно, що довелося ступати слідами від шин. Біля стіни сараю була щілина між дошками, широка на палець. Андрій нахилився.

Жінка сиділа на ліжку, поставивши гасову лампу на табурет. На колінах у неї лежала розкрита бляшана коробка з-під чаю. Вона дістала звідти щось маленьке, загорнуте в носову хустинку, й розгорнула. На її долоні блиснуло срібло. Птах, ластівка з розкритими крилами на тонкому ланцюжку.

Андрій не пам’ятав, як відчинив двері. Пам’ятав лише, що двері вдарилися об стіну, лампа хитнулася, а він уже тримав жінку за зап’ястя. Стискав так, що вона скривилася від болю, але не закричала й не вирвалася.

Він розтиснув її пальці й узяв медальйон, перевернув. На звороті дрібними літерами, які він сам обирав у ювеліра на Липовій, було вигравіювано: «Кіра, тато завжди поруч».

— Де ти це взяла? — сказав він. Голос був чужий, низький. — Де ти це взяла?

Жінка потерла зап’ястя, подивилася йому в очі.

— Я знаю, кому він належав.

— Де ти це взяла?

— У вашої доньки. У Кіри.

Він відступив на крок, наче вона його вдарила, потім ступив назад.

— З неї зняли, — сказав він.

— Так, із мертвої.

— Ви її… Хто ти така? Хто вас послав? Ви її вбили?

— Ні.

— Ти брешеш.

— Я не брешу, — тихо сказала вона. — Ви можете зараз зателефонувати в поліцію, і мене відвезуть. Тоді ви нічого не дізнаєтеся. Або можете сісти й послухати. Мені байдуже, що ви оберете. Мені вже давно все байдуже.

Андрій сів не на ліжко, а на підлогу біля дверей, як сидів нагорі біля дитячої. Медальйон стискав у кулаці так, що крила ластівки врізалися в долоні.

— Мене звати Оксана, — сказала вона. — Оксана Лісовська. Шість років я сиділа в колонії, працювала санітаркою в медчастині. За фахом я фельдшерка. Таких туди беруть. Два місяці тому до нас поклали жінку, Тамару Бондар. Раніше працювала в опіці, сиділа за хабар. У неї був рак, остання стадія, її вже нікуди не возили. Я за нею доглядала. Уночі, коли їй було зовсім погано, вона тримала мене за руку й говорила.

— Що говорила?

— Переважно марила, як усі наприкінці. Але за три дні до смерті вона сказала дуже виразно. Вона сказала: «Під ґанком мого будинку в Кленовці третя дошка, там ластівка. Знайди Гончара».

Оксана помовчала.

— Знайди Гончара. Йому сімнадцять років брешуть.

Слова повисли в холодному сараї. Піч потріскувала. Андрій дивився на жінку й не міг зрозуміти, що відчуває.

— Хто бреше? — спитав він нарешті.

— Вона не сказала. Потім майже не говорила. Лише одного разу, вже перед самим кінцем, подивилася на мене й сказала: «Ти тут не випадково». Я запитала, що це означає. Вона не відповіла. Померла перед світанком.

— І ти втекла, щоб принести мені цяцьку?

— Я не тікала. Мене везли за новою справою. Автозак перекинувся на трасі. Я пішла.

— Як зручно.

— Ні, — сказала Оксана. — Зовсім незручно.

Андрій дивився на неї й раптом зрозумів те, що мав зрозуміти ще на трасі.

— Ти йшла до мене? — повільно промовив він. — Ти не просто йшла світ за очі, ти йшла до мого дому.

— Так.

— І ти знала, хто я, коли я зупинився?

— Я бачила вашу фотографію. Тамара зберігала вирізку з газети.

— Чому ти не сказала відразу?

Оксана нарешті відвела очі, уперше за всю розмову.

— Бо вам сімнадцять років брешуть, — сказала вона. — Хтось із тих, хто поруч із вами. Я не знала, чи це ви, чи ні, та й зараз не знаю.

Андрій підвівся, підійшов до неї впритул і нахилився.

— Скільки тобі років?