Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Телефон задзвонив, коли він проїхав поворот на Кленовець.

— Ти знову туди їздив? — сказав Ткач. Не запитав, а сказав. Голос у нього був м’який, нічний, як у лікаря, який телефонує дізнатися про хворого.

— Пашо, третя година.

— Я знаю, котра година. Я й не лягав. Андрію, ти справді хочеш подати в понеділок?

Андрій дивився на дорогу. Фари вихоплювали з темряви засніжені узбіччя. Чорні ялини стояли з обох боків.

— Хочу.

— Не поспішай підписувати. — Ткач помовчав. — Поки не підписав, вона жива хоча б на папері.

— Сімнадцять років, Пашо, сімнадцять років вона жива на папері.

— Андрію…

Він скинув виклик і тієї ж миті побачив її. Постать вийшла зі снігу просто під фари. Вона не бігла й не махала руками, просто йшла посеред дороги, наче не бачила машини. Андрій ударив по гальмах. Машину повело. На мить, на одну довгу мить, він відчув те, що стільки років бачив уві сні: ковзання, втрату керма, беззвучну білу порожнечу.

Машина стала впоперек смуги. Жінка стояла за метр від бампера, потім повільно опустилася на коліна. Андрій вийшов. Мороз ударив у обличчя. На ній був сірий ватник. На плечі стирчали нитки на місці споротої нашивки. Він бачив такі ватники по телевізору в репортажах із колоній. Голова непокрита, коротке темне волосся в інеї. І руки. Руки були білі, неживі, як у манекена.

Він дістав телефон.

— Не треба, — сказала жінка. Не попросила, просто рівно сказала: — Не треба поліції, я до ранку й піду.

— Ти звідки?

Вона звела на нього очі. Обличчя було худе, вилицювате, із запеченою кров’ю в куточку губ. Дивилася вона прямо, без благання. Так дивляться люди, які давно вирішили ні про що не просити.

— Ви ж бачите, звідки.

Андрій подивився на телефон, потім на дорогу, якою щойно приїхав, туди, де за сім кілометрів у нього за спиною лежав лід біля Крутого Броду. Сімнадцять років тому цією самою дорогою його дружина не доїхала до нього лише одинадцять кілометрів. Була така сама ніч, такий самий мороз.

— У машину, — сказав він.

Раїса Степанівна сама відчинила ворота. Вона завжди чекала на нього цієї ночі й завжди вдавала, ніби просто не спиться. Побачила, хто виходить із пасажирського сидіння, і ступила назад.

— Андрію Петровичу, та це ж… вона ж звідти.

— Бачу, Рає.

— Господи, та в дім її, у дім.

Жінка у ватнику стояла посеред двору й дивилася на будинок. Не на Раїсу Степанівну й не на Андрія, а на темні вікна другого поверху. Дивилася довго й уважно, як дивляться на будинок, про який багато чули. Андрієві це не сподобалося.

— Не в дім, — сказав він, повернувся до жінки й вимовив кожне слово окремо, холодно, щоб не було жодних непорозумінь: — Переночуєш у сараї й підеш.

Вона кивнула, наче нічого іншого й не чекала. Сараєм у будинку називали стару майстерню за гаражем. Колись там жив сторож, потім сторожа не стало, а пічка й залізне ліжко залишилися.

Раїса Степанівна, підібгавши губи, розтопила піч, кинула на ліжко стару ковдру й принесла кухоль чаю. Щербатий емальований кухоль, у якому зазвичай розводила добриво для розсади. Ідучи, вона голосно сказала Андрієві так, щоб було чутно за дверима:

— Я срібло зі їдальні приберу про всяк випадок.

— Приберіть, — відповів він.

Жінка в сараї нічого не сказала, лише посунула щербатий кухоль ближче до себе й обхопила його білими пальцями.

— Руки в теплу воду не сунь, — кинув Андрій із порога. — Спочатку в прохолодну.

— Я знаю, — сказала вона. — Я фельдшерка.

Він хотів щось відповісти й не відповів. Зачинив двері.

Цієї ночі Андрій ніколи не спав. Він робив те саме, що щороку. Піднімався на другий поверх, сідав на підлогу в коридорі спиною до стіни, навпроти білих дверей із наліпкою-ластівкою на рівні дитячого зросту, і сидів. До кімнати він не заходив від тієї зими. Раїса Степанівна раз на місяць витирала там пил. Він знав це й ніколи про це не запитував.