Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Зала загуділа. Дубровський перестав розвалюватися в кріслі.

— Вікторе, — сказав Андрій.

Мельник вийшов уперед. У нього тремтіли руки. Він дістав з-за пазухи зім’ятий пожовклий конверт.

— Мені тоді зателефонували, — сказав він до зали тремтливим голосом. — Веліли не везти Світлану Романівну, не будити Андрія Петровича. Потім уночі запитали, якою дорогою вона поїхала, а за тиждень у скриньці лежав ось цей конверт із грошима. Я його зберіг, сам не знаю навіщо.

Він розгорнув клапан конверта.

— Тут штамп усередині, в куточку, блідий. Юридична фірма «Ткач і партнери».

Він підняв конверт над головою. Раїса Степанівна вийшла слідом, стала поруч із Мельником.

— Це я забрала дівчинку з лікарні, — сказала вона.

Голос був тихий, але в тиші, що запала, його чули всі.

— Мені підкинули листа й папери опіки. Я стільки років мовчала. Більше не буду.

Ткач сидів нерухомо, потім зняв окуляри, протер їх і знову надів. Взяв мікрофон.

— Колеги, — сумно сказав він. — Я знаю Андрія Петровича тридцять років. Я був поруч, коли загинула його дружина. Мені боляче це казати.

Він підняв зі столу аркуш.

— Ось письмова відмова доктора Шульги від будь-яких свідчень. Він пише, що Гончар разом із фельдшеркою-втікачкою увірвався до нього додому й залякував його.

Він узяв наступний аркуш.

— Ось моя заява до поліції про викрадення дитини. І Раїса Степанівна сама щойно це підтвердила. Хто, крім неї, міг віддати дівчинку чужим людям?

Раїса Степанівна зблідла, але не опустила очей.

— Конверт. — Ткач ледь усміхнувся. — Наша фірма в ті роки надсилала вітання сотням людей. Такі конверти лежать у кожному другому будинку області.

Мельник розтулив рота й закрив його.

— І головне. — Ткач подивився на Андрія майже з ніжністю. — Де бодай один доказ, що Кіра Андріївна Гончар існує? Немає його. Є казка фельдшерки-втікачки, яку підозрюють у вбивстві. Казка, в яку ти повірив, бо дуже хотів повірити. Я тебе не звинувачую, але через твоє горе не повинна загинути компанія.

Дубровський голосно кивнув, щоб усі бачили.

— Андрійку, ти ж знаєш, яким ти буваєш, — тихо, майже лагідно сказав Ткач. — Сядь, будь ласка.

Андрій стояв біля краю столу, руки стиснулися в кулаки. Уся зала дивилася на нього й чекала, чекала крику, удару, перекинутого стільця, того самого, про що писали в новинах. Він повільно розтиснув кулаки.

— Я постою, Пашо, — спокійно сказав він.

Ткач на частку секунди затримав на ньому погляд, потім повернувся до юриста.

— Переходимо до голосування. Питання про схвалення угоди. Хто за?

Двері в кінці залу знову відчинилися. Першою ввійшла Інна Юріївна Зайцева. За нею двоє конвойних, а між ними Оксана в сірому казенному ватнику, в наручниках. Слідом Олеся в темному пальті, бліда, і Галина Василівна, яка тримала її під руку. Останнім, спираючись на ціпок, повільно ввійшов Микола Федорович Шульга. Старий сів в останньому ряду біля самих дверей і опустив голову.

Зала вибухнула. Журналісти схопилися, камери розвернулися. Хтось із акціонерів відсунув крісло подалі від проходу, яким ішла Оксана.

Ткач підвівся.

— Що це означає? — Його голос уперше став різким. — Ви привели сюди вбивцю на збори акціонерів у наручниках.

— Слідча Зайцева Інна Юріївна, слідче управління.

Інна Юріївна підійшла до столу й поклала перед юристом документ.

— Постанова суду про арешт частки Кіри Андріївни Гончар. Розпоряджатися нею та голосувати нею заборонено. І слідчі дії, з вашого дозволу.

— Без мого дозволу ви теж можете, — сухо сказав Ткач, — але це цирк.

Оксана зупинилася в проході.

Шість років тому в суді вона стояла так само. У наручниках перед рядами крісел, і на неї дивилися як на бруд. Тоді її ніхто не слухав. Потім повернулася до Галини Василівни.

— Мені самій не повірять, — сказала вона. — Ніколи не вірили. Галино Василівно, допоможіть мені.

Галина Василівна здригнулася, потім відпустила руку доньки й ступила вперед. Повна немолода жінка в забутій на голові в’язаній шапці серед добрих костюмів у скляній залі. Вона підняла руку й указала на Ткача.