Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Вона уважно подивилася на Андрія.

— Вона сказала, що медальйон у вас і що його не можна розкривати без понятих.

Андрій мовчки дістав із кишені паперовий конверт, простягнув їй.

— Ластівка й квитанція з ювелірної майстерні. Моя дружина за три дні до смерті віддала її розкрити й запаяти. Що всередині, я не знаю.

Інна Юріївна взяла конверт, зазирнула в нього, закрила.

— І ще, — сказав Андрій. — Перевірте, куди йшли гроші з частки моєї доньки. Сімнадцять років. Керуючий — Ткач Павло Геннадійович.

Інна Юріївна кивнула, нічого не запитала, лише коротко кивнула, наче давно чекала саме на це прізвище.

Конвойні повели Оксану до машини, відчинили задні дверцята. Вона сіла, не озираючись. Дверцята грюкнули. Андрій підійшов до машини, став біля скла. Оксана сиділа за ним, трохи нахилившись уперед, і дивилася просто на нього, не відвертаючись. Він поклав долоню на холодне скло.

Оксана щось сказала. Крізь скло він не почув, але прочитав по губах. Кожне слово окремо, повільно.

— Ви обіцяли, що вранці я піду. Я пішла.

Машина рушила. Машина звернула за ріг і зникла. Андрій усе ще стояв на краю тротуару з піднятою рукою.

На ґанку стояла Олеся. Галина Василівна тримала її під руку. Раїса Степанівна завмерла трохи позаду. Олеся дивилася на нього не з ненавистю, як позавчора, а насторожено, як дивляться на незнайому людину, про яку надто багато розповіли.

— Кров я здам сьогодні. Більше нічого не обіцяю.

— Мені більше нічого й не потрібно, — відповів Андрій.

Вона пішла за матір’ю, не озирнувшись, але біля машини, перш ніж сісти, на секунду затримала руку на дверцятах.

У слідчому ізоляторі пахло хлоркою й вареною капустою. Інна Юріївна прийшла на дев’ятий день і сіла навпроти.

— Шульга відмовився від свідчень, — сказала вона без передмов. — Учора письмово. Пише, що перебував у затьмаренні свідомості й що ви обоє на нього тиснули. До його сина за один день навідалися податкова, пожежна й санітарна служби.

— Він заговорить, — сказала Оксана. — Коли почує голос? Він жодного разу не бачив тієї людини, лише чув. Посадіть його в одну кімнату з Ткачем. Нехай Ткач говорить довго, як він уміє.

— Збори акціонерів. Післязавтра Ткач голосуватиме часткою Кіри Андріївни Гончар. Я отримала в суді арешт цієї частки. Розпоряджатися нею та голосувати нею не можна. Оголосити постанову я маю особисто, на місці, — вона помовчала. — І мені потрібно, щоб він побачив вас там. Там, де він не зможе встати й піти. Далі моя відповідальність. Результат експертизи буде того ж ранку. Ластівка в опечатаному пакеті. Розкриватимемо при понятих.

Уже біля дверей вона обернулася.

— Ви розумієте, що потім повернетеся сюди? Втеча нікуди не подінеться.

— Розумію, — сказала Оксана. — Я знала, коли телефонувала.

Позачергові збори акціонерів відбувалися в конференц-залі на останньому поверсі скляної будівлі. Панорамні вікна, довгий стіл президії, ряди крісел. Біля задньої стіни журналісти з камерами. Після новини про мільйонера, який переховує вбивцю, приїхали навіть ті, хто про угоди ніколи не писав.

Ткач сидів у центрі президії перед акуратною стоскою документів, вирівняною по краю столу. Праворуч, розвалившись, сидів Дубровський. Ткач виглядав спокійним і трохи сумним, як людина, що виконує тяжкий, але необхідний обов’язок.

— Колеги, — м’яко сказав він у мікрофон. — Як ви знаєте, я багато років управляю часткою Кіри Андріївни Гончар, визнаної безвісно відсутньою, і голосую нею винятково в її інтересах.

Двері в кінці залу відчинилися. Увійшов Андрій. За ним Раїса Степанівна в темній сукні, з рівною спиною. Останнім незграбно ввійшов Віктор Мельник у погано припасованому піджаку, м’яв у руках шапку.

— Андрійку. — Ткач трохи схилив голову. — Тебе усунено. Ти не можеш виступати від імені компанії.

— Я не від імені компанії. — Андрій ішов проходом до столу. — Я акціонер. У мене третина голосів.

Ткач зволікав і кивнув.

— Кажи.

Андрій став біля краю столу обличчям до зали.