Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

Андрій прокинувся від дзвінка телефона. Голова розколювалася. Він лежав одягнений на дивані у вітальні. На підлозі валялася порожня пляшка. Телефонувала Раїса Степанівна. Він довго дивився на екран, потім відповів:

— Андрійку! — Її голос тремтів. — Андрійку, не клади слухавки, вислухай мене. Це Паша.

— Що, Паша?

— Він був в Олесеньки три дні тому, показував їй листа. І це він сімнадцять років тому привозив Галі папери на всиновлення. Галя його впізнала. Він назвався юристом опіки. Андрійку, це він. Він увесь цей час усе знав.

Андрій сів на дивані.

— Андрійку, Оксана тут, — сказала Раїса Степанівна. — Вона прийшла вранці. Каже, що зараз піде здаватися.

Він поклав слухавку, посидів, дивлячись на порожню пляшку, потім підвівся й пішов до комірчини під сходами. Там із тієї зими стояли коробки з речами Світлани. Він заборонив їх чіпати й сам жодного разу не відкривав.

Він здер скотч із першої коробки — сукні, з другої — книжки, ноти, її зошити з музичної школи. З третьої — документи, записники, квитанції.

Квитанція лежала зверху. Маленький бланк ювелірної майстерні на Липовій із синім штампом. Дата — за три дні до річки. Світланиним почерком у графі «Робота»: «Підвіска, ластівка. Розкрити, вкласти, запаяти. Терміново». Не вкоротити ланцюжок — розкрити й вкласти.

Андрій сидів на підлозі в комірчині з квитанцією в руках, і в голові один за одним спливали всі голоси, усе, що він чув ці сімнадцять років. Ніде її нема, Андрійку. Її ніде нема. Не підписуй, поки не підписав. Вона жива. Вона ще комусь казала? Я розпоряджаюся часткою Кіри. Я зобов’язаний її захищати.

Рука Світлани. Андрійку. Пробач.

Кожне слово було сказане м’яким голосом. Кожне супроводжувалося рукою на плечі.

Він підвівся. У грудях підіймалося те саме чорне, через яке він колись розбив скляні двері. Він стояв посеред комірчини, стиснувши кулаки, і чекав, що воно його накриє.

Не накрило.

Він повільно розтиснув кулаки.

Розбити щось зараз, зірватися, зателефонувати Паші й закричати в слухавку — означало зробити саме те, чого від нього чекають. Рая саме так його описала б. Дубровський саме так його описав би.

Андрій дістав із кишені срібну ластівку, подивився на неї, поклав її до паперового конверта разом із квитанцією, потім узяв зі столу на кухні візитівку, що лежала там відтоді. Зайцева Інна Юріївна, слідче управління. Він вийшов із дому, сів у машину й поїхав до Яровська.

Ткач зателефонував, коли він був на півдорозі.

— Андрійку. — Голос був рівний, трохи стурбований. — Вона втекла. Вранці я приїхав до неї, хотів допомогти. Дім порожній, піч холодна. Вона небезпечна, Андрійку. Вона явно щось задумала.

— Ось як.

— Я б подав заяву в поліцію сьогодні вранці, що Раїса продала дитину, а Лісовська тебе шантажує. Так треба, зрозумій. Це єдиний спосіб тебе захистити. І я тимчасово закрив тобі доступ до документів компанії, поки ти не опануєшся.

Андрій дивився на дорогу.

— Андрійку, послухай мене. — Голос Ткача став нижчим і м’якшим. — Відклич усе, всі свої запити, всі пошуки, все. Забудь цю жінку. Я збережу тобі компанію, присягаюся. А дівчина, якщо це справді вона, сама прийде до тебе потім, коли заспокоїться, інакше ти втратиш усе: і компанію, і її.

Андрій довго мовчав, руки на кермі були спокійні.

— Я подумаю, Пашо, — сказав він. — Побачимося на зборах.

Він поклав слухавку, перш ніж Ткач устиг відповісти.

Біля районного відділу поліції Яровська стояла сіра службова машина, та сама, яку він бачив біля своїх воріт. Андрій кинув свою машину на узбіччі біля ґанку. Двері відчинилися йому назустріч. Першою вийшла Інна Юріївна Зайцева. За нею двоє конвойних, а між ними Оксана. Руки в наручниках спереду, пуховик розстебнутий. Вона йшла просто, не опускаючи голови. Позаду на ґанку стояли Олеся з матір’ю та Раїса Степанівна.

Оксана побачила його, зупинилася на сходинці.

— Я запізнився, — сказав Андрій.

Він хотів сказати щось іще й не знав що. Оксана дивилася на нього спокійно, як тоді на трасі першої ночі. Інна Юріївна зупинилася поруч.