Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

На кухні стало дуже тихо. Десь за стіною цокав годинник.

— Паша, — сказала Раїса Степанівна. Її губи побіліли. — Паша Ткач. Та він же в них на всіх святах. Він же на Кириному дні народження стояв біля книжкової шафи з келихом.

Вона закрила обличчя руками.

— Господи, Галю, що ж я накоїла? Що ж я всі ці роки…

У двері подзвонили. На порозі стояла Оксана без шапки, з обвітреним обличчям, у брудному пуховику. Галина Василівна відсахнулася й потягнулася до телефона на тумбочці в передпокої.

У дверях кімнати з’явилася Олеся в піжамі, сонна, з розпатланим волоссям. Побачила Оксану й застигла на місці.

— Мамо, телефонуй.

— Не треба, — сказала Раїса Степанівна.

Вона вийшла з кухні й стала між Оксаною та телефоном, маленька, сива, в пальті, яке не встигла зняти.

— Не телефонуй, Галю, вислухай її.

Вона повернулася до Олесі.

— Олесенько, вислухай її, будь ласка. Це я вивезла тебе, маленьку, з лікарні. Мене обманули, і вас обманули. Вислухай її.

Олеся переводила погляд із Раїси на Оксану й назад.

Вони сиділи на кухні вчотирьох. Галина стояла біля плити, схрестивши руки. Олеся сиділа на табуретці, підібгавши ноги, і тримала кухоль чаю обома руками. Кухоль ходив ходором. Раїса Степанівна примостилася в кутку. Оксана сіла навпроти Олесі.

— Я не знаю, з чого почати, — сказала Оксана. — Я фельдшерка. Шість років тому мене посадили за те, чого я не робила. У колонії я доглядала за жінкою, яка помирала. Її звали Тамара. Колись вона працювала в опіці. Гадаю, це вона підписувала папери на дівчинку, яку потім віддали вам.

Олеся мовчала.

— Тамара розповіла мені одну річ. Тоді я не зрозуміла, навіщо. Вона сказала, що дівчинка в лікарні не давала гасити світло. Кричала всю ніч, аж поки їй не залишили лампу. Засинала лише з лампою.

Кухоль у руках Олесі перестав тремтіти. Галина Василівна біля плити повільно опустила руки.

— Я й досі сплю зі світлом, — тихо сказала Олеся. — Мені двадцять три роки. Я й досі не можу заснути в темряві. Про це знає лише мама.

— У вашого батька вдома на тумбочці стоїть нічник, — сказала Оксана. — Скляний грибочок з оранжевою шапинкою. Він і досі стоїть там, у кімнаті, до якої ваш батько не заходить.

Олеся поставила кухоль на стіл, відсунула від себе.

— Мені сниться, — сказала вона, дивлячись у вікно. — Все життя. Лід білий-білий, і темно. Я стою на льоду боса, одна нога без чобітка, і мені так холодно, що боляче. А вдалині їдуть червоні вогники. Дві червоні цятки їдуть, їдуть, а я кричу, щоб зачекали. Кричу, кричу, а вони не чують.

Оксана дивилася на неї. Дитячий червоний чобіток на льоду за двадцять метрів від ополонки, імовірно відкинутий під час удару.

— Тієї ночі на льоду хтось був, — повільно сказала Оксана. — Хтось приїхав туди машиною, постояв і поїхав. Не допоміг, нікого не викликав, просто поїхав.

Галина Василівна тихо сіла на табуретку біля плити. Оксана витягла з кишені гарантійного листа й розгорнула його на столі.

— У вас є копія того листа, який вам показували?

Олеся встала, вийшла до кімнати й повернулася з аркушем ксерокопії, поклала його поруч із надрукованим папером. Оксана показала пальцем на один рядок, потім на другий.

— Не допусти передання дитини батькові. І ось: не допускати передання відомостей третім особам. Цього листа мені приніс учора вночі Павло Геннадійович Ткач. Запропонував новий паспорт і гроші, якщо я підпишу, що все вигадала.

Олеся довго дивилася на два папери.

— Як мені зрозуміти, кому вірити? — нарешті сказала вона. Голос був тихий і втомлений. — Вам, йому, цьому Гончару. Ви всі мені щось розповідаєте й усі кажете правду?

— Нікому, — сказала Оксана. — Ні мені, ні йому, ні Гончару. Здайте кров офіційно через слідчу, щоб ніхто не міг підмінити. Нехай скаже експертиза, це єдине, що не бреше.

Олеся подивилася на матір. Галина Василівна не відвела погляду, лише ледь кивнула, ніби дозволяла.