Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

У залі стало тихо. Ткач дивився на Галину Василівну з увічливим співчуттям.

— Літня жінка помилилася, — м’яко сказав він. — Сімнадцять років, пані. Ви впевнені, що це був я? Сивих чоловіків в окулярах в області тисячі.

Галина Василівна розтулила рота, та Ткач не дав їй відповісти. А потім він повернувся до Зайцевої.

— Де доказ того, що ця дівчина — донька Андрія? Бо так сказала втікачка? Бо в неї медальйон?

Він розвів руками.

— Срібну ластівку можна купити на будь-якому ринку. Гравіювання зроблять за пів години в будь-якій майстерні. Вибачте, але це навіть не смішно.

— Тоді він порожній, — сказала Оксана.

Ткач повернувся до неї.

— Що?

— Якщо його купили вчора на ринку, він порожній.

Оксана дивилася йому просто у вічі.

— Відкрийте його тут, зараз, при всіх.

Секунду Ткач мовчав. Одну секунду, не більше. Потім усміхнувся криво.

— Будь ласка, відкривайте що хочете.

— Спершу ось це, — сказала Зайцева.

Вона дістала з теки аркуш із печаткою й сухо, без виразу, як читала все, прочитала:

— Імовірність батьківства Гончара Андрія Петровича щодо Коваленко Олесі Іллівни становить 99,9%.

Андрій заплющив очі. Олеся стояла в проході, тримаючись за спинку крісла. Вона дивилася не на Зайцеву, а на Андрія, ніби бачила його вперше.

Ткач видихнув, потім усміхнувся повільно, майже тепло.

— Що ж, я щиро радий за Андрійка. Справді радий.

Він знову сів.

— Але до чого тут я?

Зайцева кивнула чоловікові в сірому костюмі, який стояв біля стіни. Експерт-криміналіст підійшов до столу з валізкою, поклав на стіл опечатаний пакет, розрізав паперову стрічку з печатками при двох понятих із числа працівників і дістав срібну ластівку. Поклав поруч квитанцію з ювелірної майстерні.

— Майстерня на Липовій, — сказав експерт. — Замовлення сімнадцятирічної давнини. Робота: розкрити, вкласти, запаяти. Шов по нижньому краю крила. Ось тут.

Він узяв тонкий інструмент. Зала подалася вперед. Експерт вів лезо по краю срібного крила повільно, дуже повільно. Пролунав тихий клац. Крило трохи відійшло, мов кришечка крихітної скриньки.

Усередині, згорнутий у тугу трубочку, лежав клаптик паперу. Експерт пінцетом витяг його, розправив на склі й підніс до камери-документатора. Зображення з’явилося на великому екрані над президією.

Дрібний, охайний жіночий почерк, круглі літери, «Д» із петлею донизу, стовпчик цифр, номери рахунків, кілька ініціалів, а внизу, трохи більшим шрифтом, один рядок: «Андрійку, перевір Пашині фірми. Пробач, що не сказала відразу. Світлана».

Андрій дивився на екран, на почерк, який знав краще за власний, на своє ім’я. Зайцева відкрила теку.

— Відповідь банку на запит слідства, — сказала вона. — Ці рахунки досі чинні. На них щокварталу надходять виплати з частки Кіри Андріївни Гончар. Ініціали збігаються з іменами номінальних директорів трьох підрядних фірм, пов’язаних із юридичною фірмою «Ткач і партнери».

Ткач сидів цілком нерухомо. Він дивився на екран, потім зняв окуляри, протер, надів.

— Папірець можна було вкласти вчора, — рівно сказав він. — Паяти вміє будь-який ювелір. Ви довіряєте клаптику паперу з рук убивці-втікачки.

— А медальйон із того дня лежить в опечатаному пакеті, — перебила Зайцева. — Протокол вилучення, підписи, поняті, квитанція майстерні. Його ніхто не…

Договорити вона не встигла. В останньому ряду біля дверей, важко спираючись на тростину, підводився Шульга. Він встав, хитнувся, випростався. Його обличчя було білим, але дивився він не на слідчу й не на екран. Він дивився на Ткача.

— Це ви, — сказав він.

Голос був тонкий, тремтливий, але його чули всі.

— Це ви телефонували мені тієї ночі о третій годині?

Шульга зробив крок уперед.

— «Лікарю, дівчинку нікому не показуйте. Завтра приїдуть. Лікарня отримає все, що потрібно». Я сімнадцять років чую цей голос ночами, коли не сплю. Шість років тому я сам вам зателефонував, а ви сказали: «Не хвилюйтеся, лікарю, ми все владнаємо». Я вас жодного разу не бачив, але ви щойно говорили десять хвилин. Я чув кожне слово.

Він сперся на спинку крісла попереду.

— Від своїх свідчень я не відмовляюся, хай син мені пробачить.