Життя без прикрасВідповіді не було. Це в кіно мертві розмовляють із живими. Але за стільки спільних років я навчився чути, що сказала б Ганна. Зараз вона звеліла б мені спочатку спитати його, за що. Степане, ти ж ні про що його не питав. Усе більше сам розповідав.
Із самого ранку телефон залишався вимкненим: боявся зірватися, щойно почую чергове «Ви тільки не хвилюйтеся». За воротами кладовища я ввімкнув його. Чотирнадцять пропущених від Андрія. Перші — о третій годині дня.
Згодом Валерія Петрівна встановила: саме тоді він намагався переказати з рахунку ресторану два мільйони триста тисяч фірмі Владислава Борисовича. Аванс за постачання, до підписання встигнути. Тільки вперше за два роки банк не виконав його розпорядження: «Відмовлено, повноваження припинено».
Під дзвінками було повідомлення: «Степане Анатолійовичу, банк щось наплутав із довіреністю. Не можу розпорядитися рахунком. Ви нічого не підписували? Терміново перетелефонуйте». Наступне надійшло через хвилину: «Ви тільки не хвилюйтеся. Дрібниці, завтра все владнаємо».
Я дійшов до зупинки й стояв, розглядаючи екран. Два роки він справно питав про мій тиск раз на тиждень. Тепер за чотири години зателефонував чотирнадцять разів. Ось воно, його занепокоєння, коли йшлося про справді важливе для нього. Я надіслав коротке «Завтра» і знову вимкнув телефон. Досі не впевнений, чи правильно тоді вибрав.
У вівторок очі розплющилися о п’ятій годині — так я все життя прокидався перед великим бенкетом. Поголившись, дістав із шафи останній кітель. Білий, із двома рядами ґудзиків; на грудях синя вишивка: «С. А. Гончар. Шеф». Тридцять років Ганна вишивала це на кожному новому кітелі. Я поклав його в сумку, вдягнув твідовий піджак і викликав таксі.
Коли я ввійшов через парадні двері, столи в залі вже були зсунуті, а вздовж стіни вишикувалося осіб п’ятнадцять у чорних фартухах. Заради якогось старого їх підняли на дві години раніше зміни; обличчя були нудьгливі. Скраю стояв Артем. Упізнав одразу, штовхнув Ірину ліктем і напівголосно сказав — я, однак, розчув:
— Цей знову припхався. Гроші назад захотів? Зараз охорону викличу.
Він устиг ступити в мій бік, але з кабінету показався Андрій. Дорогий годинник, добротний костюм; на скронях трохи сивини. Коли тільки з’явилася? Розкинувши руки, він перетнув залу.
— Степане Анатолійовичу, дорогий!
Він обійняв мене. Добрий одеколон, сірі тіні під очима — ніч не спав. Не випускаючи з обіймів, швидко зашепотів мені на вухо:
— З довіреністю ви нічого не робили? У банку якесь божевілля.
— Потім, Андрійку. Давай спершу з людьми.
Він видихнув і, залишивши руку в мене на плечі, повернувся до працівників. Тепер голос був гучний, урочистий:
— Колеги, хвилинку уваги. Перед вами Степан Анатолійович Гончар. Він заснував цей ресторан і володіє ним. Усім нам він дав ці стіни.
Я не відводив очей від Артема. Ніколи раніше не бачив такої зміни на людському обличчі: від шиї до волосся його залило червоним, а слідом за цим обличчя посіріло. Рот розтулився й так і залишився розтуленим.
В Ірини випав планшет. Удар об підлогу пролунав, наче постріл. Андрій озирнувся, не розібрався, звідки такий шум, і тільки ширше всміхнувся.
Поставивши сумку на стілець, я зняв піджак. Акуратно повісив там, де завжди сиділа Ганна, на спинку її стільця. Дістав кітель і став застібатися, не пропускаючи жодного ґудзика, не кваплячись. Із кухні долинало крапання води з крана — більше в залі нічого не було чути.
— Ви вже пробачте. Я тут тридцять років у кітелі ходив, піджак усе-таки незвичний.
Я зайняв своє місце за сьомим столом. До нього приставили другий; за ним чекали покупець із юристом. Покупець був огрядним чоловіком років сорока зі шкіряною текою, а його молодий супутник сидів у краватці. Владислав Борисович підвівся назустріч і подав руку. Я потиснув її — долоня виявилася вологою.
— Ну що, Степане Анатолійовичу, усе підготовлено, — заговорив Андрій, потираючи долоні. — Документи готові, нам залишилося…
— Стривай, Андрійку. Дай мені спершу закінчити вечерю. У суботу я тут їв, і вийшло недобре. Артеме, підійди, будь ласка.
Усмішка зникла з обличчя Андрія.
— У суботу? Ви приходили двадцятого?
— Дату ж ти пам’ятаєш?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.