Життя без прикрас— Синку, потрібні меню й мій рахунок. Роздрукуй за двадцяте, стіл сьомий. Запис у програмі залишився. Ірина тобі допоможе.
Ірина не зрушила з місця. По рахунок сходила інша дівчина, зовсім іще молоденька. Папір Артем узяв обома руками, але втримати його рівно не міг: край дрібно тремтів.
— Прочитай нам, — сказав я. — Уголос, щоб і за сусіднім столом розчули. Голосно ти вмієш.
— Дві порції борщу… дві порції пожарських котлет. Чай. Медівник… — Голос у нього раз у раз зривався.
— Це на скільки?
— Шість тисяч двісті.
— Продовжуй.
— За стіл номер сім депозит… П’ятнадцять тисяч.
— Про який мене не попередили. Артеме, ти ж при мені сховав табличку у фартух. А я без окулярів не розібрав, що на ній.
Я підняв руку, повернувся до працівників біля стіни.
— Є тут хтось, хто знає цей стіл?
Мовчання.
Лише у дверях кухні з’явилася Галина Сергіївна; витираючи долоні об гумовий фартух, вона сказала:
— Я знаю.
— І мені він знайомий, — сказав я. — Тридцять років тут ставили табличку «Зайнято». За ним міг безкоштовно поїсти кожен голодний. Це придумала жінка, на честь якої названо ваш ресторан. Тепер її ім’я над дверима латиницею. Артеме, далі.
— Червоне вино… Дев’ять тисяч вісімсот.
— Не замовляв я цього вина. І не пив.
Він дивився на аркуш і більше нічого не промовляв.
— Читай, — сказав я.
— Сервірування для другої особи. Три тисячі п’ятсот, — ледве спромігся він вимовити.
— Так ви назвали мою дружину, Ганну Михайлівну, — сказав я, звертаючись до всього залу. — Два роки її немає. У суботу виповнилося сорок років нашому весіллю. Я поставив навпроти тарілку, і за це мені нарахували три тисячі п’ятсот. А ваш офіціант сказав барменові, що дід вечеряє з привидом.
Артем опустив аркуш. По щоці скотилася сльоза, він не став її витирати.
Андрій ступив до нас уже з діловим, заклопотаним обличчям. Устиг опанувати себе.
— Неподобство, Степане Анатолійовичу. Обов’язково розберуся. Сьогодні ж звільню всіх винних. Ваші гроші повернуть, я сам цим займуся.
— Не квапся. Тут іще дещо залишилося прочитати. Тепер тобі.
З нагрудної кишені я вийняв чек чорного термінала, розправив згини й поклав перед Андрієм на скатертину.
— Подивися, Андрійку, — продовжив я. — Суму не треба. Прочитай, кому пішла моя оплата.
Він глянув на чек, і з нього ніби почало виходити повітря. Проте здався не відразу.
— Це пов’язано з обслуговуванням. Банк змінював умови, довелося тимчасово оформити на мене, інакше каса б зупинилася. Я вам збирався…
Договорити він не встиг. Через парадні двері ввійшла Валерія Петрівна. Сіре пальто, до грудей притиснуті три теки; слідом — Микола Костянтинович. Андрій злякався не документів, а її самої. З паперами ще можна сперечатися. Та спробуй посперечайся з Валерією Петрівною, яка пам’ятала кожну копійку за двадцять п’ять років.
Вона підійшла до нас і поклала на стіл усі три теки.
— Здрастуй, Андрію. Чотирнадцять мільйонів триста тисяч. Двічі перерахувала.
Андрій обережно взяв мене за лікоть. Так він водив мене лікарняним коридором. Заговорив тихіше:
— Степане Анатолійовичу, серцю шкідливо. Ходімо до кабінету, спокійно поговоримо вдвох. Я все поясню. Ви тільки не хвилюйтеся.
Я відвів його руку.
— Два роки я не хвилювався, Андрійку. Дорогувато обійшлося. Сьогодні вже дозволю собі.
Владислав Борисович потягнувся по шкіряну теку й почав підводитися.
— Тоді я іншим разом. Вам, бачу, треба свої внутрішні справи обговорити.
— Залишайтеся сидіти, Владиславе Борисовичу, — неголосно зупинив його Микола Костянтинович. — Тут і про вас документи. Про ваш порошковий борщ. Про ціну приміщення теж.
Покупець повернувся на стілець.
— Учора в нотаріуса я відкликав довіреність, — сказав я. — Більше, Андрію, ти не можеш тут ані підписувати папери, ані віддавати розпорядження, ані звільняти людей. Сьогодні ресторан не відкриваємо. Працівників прошу поки не розходитися: послухайте, вам це стане в пригоді.
Я думав, він і далі виправдовуватиметься. Або почне просити, може, заплаче. Сміху я не чекав.
Андрій засміявся зло й сухо. Зірвав із шиї краватку, кинув на стіл. За двадцять два роки він жодного разу не говорив зі мною таким голосом.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.