Життя без прикрасПісля тієї планерки до Максима зверталися лише на ім’я та по батькові.
У лютому «Бондар дім» повіз проєкти на велику столичну виставку дерев’яного домобудівництва — вперше за шість років. На вимогу Лісовського представляти стенд мав головний конструктор.
Ніч перед виставкою Максим провів без сну. Іра чула, як він ходить кухнею, упівголоса повторюючи майбутню промову. Під ранок зблід і замовк, наче повернулися перші дні після весілля. Аж до самого виставкового центру дивився у вікно.
На стенді на нього чекав макет двоярусного терема. Галерея спиралася на консолі — про неї Лісовський колись питав біля ґанку. Максим зупинився перед табличкою під макетом. Великі літери складалися в його власне ім’я: «Автор проєкту Максим Бондар». Він довго їх розглядав.
До полудня стенд оточили архітектори, забудовники, журналісти галузевих видань. Молода кореспондентка пробралася вперед із диктофоном.
— Максиме Павловичу, про вас кажуть, що ви роками залишалися в тіні брата. Невже відомі проєкти фірми справді створені вами? Чому ж ви досі не виступали перед публікою?
Від колони, біля якої стояла Іра, було видно, як він напружився. Рука звично рушила до зап’ястка, але завмерла, не діставшись до нього.
— Так, проєкти мої, — відповів Максим трохи повільніше за інших, проте рівно. — А виступати я не наважувався: з дитинства заїкаюся. Мені роками навіювали, нібито погане мовлення означає, що й міркую я погано. — Він ледь усміхнувся. — З’ясувалося, це різні речі. Язиком же будинків не будують.
У натовпі засміялися, залунали оплески. Зніяковіла кореспондентка опустила диктофон.
Через пів години літній відвідувач у дорогому пальті спитав, чи можна замовити такий терем для родини його сина. До закриття виставки набралося шістнадцять заявок. За весь попередній рік фірма отримала менше.
Увечері Максим довго мовчав у машині, дивлячись на дорогу.
— До зап’ястка сьогодні жодного разу не доторкнувся. Бачила?
— Бачила, — відповіла Іра. — Я ж із самого ранку за твоєю рукою стежила.
Березневий вирок Денисові враховував і визнану вину, і повністю повернуті Марині Коваленко гроші: позбавлення волі призначили умовно, з іспитовим строком. Ольга повідомила про це коротко. Іра прочитала й майже відразу забула. За чутками, Денис перебрався до іншого міста, влаштувався менеджером автосалону. Продавати він умів завжди.
Через тиждень після вироку зателефонувала Марина. Більше вона Ірі не телефонувала.
— Хочу вам подякувати, — сказала вона рівним діловим голосом. — Без вас я могла стати його дружиною. Шкодувати мені немає за чим, хіба що за п’ятнадцятьма мільйонами. Утім, гроші повернули. — Вона помовчала. — Для дитячої кімнати центру я надішлю меблі. Чула, навесні відкриваєтеся. Буде мій внесок. Не люблю боргів.
Іра збиралася відмовитися, але згадала про дітей і прийняла пропозицію.
Через місяць у двір заїхала вантажівка. Вона привезла низенькі столики, маленькі стільці, м’які крісла зі світлого дерева. Серед меблів лежала листівка без підпису: «За чесність».
Іра знову займалася з учнями. Не повернулася лише одна родина, зате до весни черга зросла вдвічі. Батьківськими чатами швидше за рекламу розійшлася історія логопедині, яка захистила в суді людину, нездатну говорити, і виграла справу.
Вечори вони з Максимом проводили над плануванням центру: розміщували дзеркала, відводили кімнату для співу, шукали місце для тихого куточка для тих, кому страшно.
Раїса Григорівна пішла від Бондарів. Оксана Петрівна тепер сама жила в міській квартирі, а будинок стояв порожній. Розслідування кримінальної справи проти неї та Савчука тривало — повільно, невідворотно.
До матері Максим не їздив. Лише в день її народження надіслав кур’єром білі хризантеми, без записки. Іра не розпитувала про букет: це він мав вирішити сам.
Для Раїси Григорівни Максим за місяць відремонтував маленький флігель за бабусиним садом. Оселившись там, вона й далі вставала о шостій ранку, бурчала, що молоді до пуття не їдять, і пекла. Щосуботи на запах випічки збігалися сусідські діти.
У травні, коли зацвіли яблуні, відкрився дитячий центр імені Євдокії Михайлівни Ткач. Із прибудованої до зрубу світлої зали пахло свіжою деревиною. Максим наново зробив увесь ґанок, зберіг кожен завиток бабусиного різьблення; тепер там стояв і новий дерев’яний півник.
Поділіться враженням від історії
5Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Приятно: Обещание исполнено!
І таке буває у нашому житті. Дякую за гарну життєву розповідь. Чекаю на нову.
Дуже боляче чути таке горе,коли де яки батьки сами роблять з дітьми,Слава богу жизнь дае більше доброти и счастья для життя, треба робити добро и тоді буде и тоби добра,дякую за расказ
Відчула,що в цьому світі ще не все втрачано .Все таки є люди,яким не байдуже,які говорять правду і роблять добро,даруючи фактично друге життя таким особливим дітям.Поки є такі люди-наша нація непереможна.Дякую за таку цікаву,змістовну розповідь.
Чудовий настрій після прочитаного дже сподобалось душевно