Як спроба обдурити беззахисну сестру обернулася крахом для всього угруповання

Ідеальний розвідник. Колишній снайпер нашої групи. Найкращий стрілець, якого я бачив за 12 років служби.

Тінь міг влучити з гвинтівки в сірникову коробку на 600 метрах. У південних горах він зняв командира бойовиків із відстані, яку потім переміряли тричі, бо не вірили. Після служби Ігор замкнувся в собі.

Розлучився з дружиною, яка не дочекалася його з четвертого відрядження. Влаштувався сторожем на занедбане будівництво в селищі за містом. Жив у вагончику, ходив на полювання, розмовляв із воронами.

Людей уникав. Але за своїх був готовий на все. Його номер довго мовчав.

Я вже вирішив, що він десь у лісі без зв’язку, коли на одинадцятому гудку пролунав клац. Тиша. Потім тихий, безбарвний голос: «Слухаю».

«Ігорю, це Вожак. Код червоний». Знову тиша.

Я чув, як на тому кінці потріскують дрова в печі, і десь далеко каркає ворона. Потім Тінь відповів: «Де?» Я назвав адресу.

«Буду за дві доби, — сказав він. — Далеко». І після паузи: «Що брати?»

«Усе», — відповів я. «Прийняв». Клац.

Тиша. Третьою була Ліза. Єгорова Єлизавета Павлівна, позивний Гадюка.

Так, у нашій групі була жінка. Єдина на весь батальйон. Колишня військова фельдшерка.

Маленька. Метр шістдесят два. Худа.

З короткою стрижкою й очима кольору болотяної води. Холодними й уважними. Ліза потрапила до нас на заміну, коли наш штатний медик підірвався на міні, і лишилася назавжди.

Вона зашивала нас у полі під обстрілом, лаючись так, що в хлопців вуха закладало. Вона могла зупинити артеріальну кровотечу однією рукою, а другою відстрілюватися з пістолета. У південних горах вона витягла пораненого Бульдога з-під вогню, волочачи його сто двадцять два кілограми по камінню двісті метрів.

Сто двадцять два кілограми. Метр шістдесят два зросту. Як вона це зробила, не знає ніхто, включно з нею самою.

Після служби Ліза повернулася в наше місто й влаштувалася в травмпункт. Вона знала місто, як свої п’ять пальців. Кожен двір, кожен провулок, кожен бордель, бо швидка їздить усюди, і фельдшерка бачить те, чого не бачить ніхто.

Ліза відповіла миттєво, ніби чекала цього дзвінка. «Вожак?» Її голос здригнувся. «Ти на волі?»

«Я на волі, — відповів я. — Код червоний. Лізо, мені потрібна ти, твоя карта міста й твої зв’язки. Усе».

Тиша тривала мить. Потім вона сказала: «Я вже знаю, навіщо ти дзвониш. Я лікувала Марину».

«Швидка привезла її в мою зміну. Я бачила, що з нею зробили. Я чекала, коли ти вийдеш. Буду за дві години».

За дві доби ми сиділи в гаражі. Четверо за іржавим верстаком, на якому замість інструментів лежали фотографії. Я розклав знімки Маринки з лікарні, ті, що зробила Ліза на свій телефон.

Мовчки поклав на стіл і відійшов. «Нехай говорять самі». Бульдог дивився мовчки.

Його величезні кулаки стискалися й розтискалися, ритмічно, як поршні двигуна. Вени на шиї набубнявіли так, що здавалося, шкіра зараз лусне. Потім він встав, підійшов до бетонної стіни гаража й ударив кулаком.

Один раз. Стіна тріснула. З кісточок потекла кров, але він навіть не помітив.

Повернувся до мене й сказав трьома словами: «Хто це зробив?» Тінь не ворухнувся. Він сидів на перевернутому відрі, схрестивши руки на грудях, і розглядав фотографії з тим самим спокійним виразом, з яким вивчав цілі в оптику.

Але я знав його. Я бачив, як побіліли кінчики його вух. Вірна ознака, що Тінь готовий працювати.

Він дістав із кишені складаний ніж і почав повільно крутити його між пальцями. Не сказав ні слова. Йому не потрібні були слова.

Ліза підняла одну фотографію, піднесла до світла й почала читати ушкодження, як хірург читає рентген. «Вилична кістка. Удар правий. Бив правша. Сила удару близько ста кілограмів. Тренований».