Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

— Ти добре витримав усе це, — сказав я.

— Я розповів, як було.

— Дивитися на них тобі було необов’язково.

— Обов’язково. Хотів, щоб вони побачили: я залишився живий.

Ми вийшли через бічний вхід, коли вже сутеніло. На суд чекало ще кілька тижнів роботи: токсикологічна експертиза, мої свідчення, відеодзвінок з Оксаною, заключні промови.

Павло попередив, що захист говоритиме про мій тиск на сім’ю та жорстоку боротьбу за спадщину.

— Вони заявлять, що зізнання ти спровокував сам.

— Нехай тоді відтворять вечерю повністю.

— Відтворять. І відеодзвінок теж.

Цей запис прокурор залишив ближче до завершення процесу. Він був головним доказом проти Оксани: усміхаючись у Лазур’ї, дружина підтверджувала купівлю капсул, розподіл доз і вимагала не пропускати прийом. На скарги про біль у грудях відповідала вимогою продовжувати курс, а викликати лікаря не пропонувала. До останнього Оксана сподівалася пояснити повідомлення, перекази й підвал діями дітей. Але поруч із нею під час дзвінка нікого не було, слова вимовляла вона сама.

Останні засідання присвятили цьому запису й токсикології. Експерт підтвердив збіг речовини в капсулах і в моїй крові. За тривалого прийому вона спричиняла слабкість, тремтіння, порушення координації, проблеми із серцем. Без лікування я міг померти.

Захист наполягав на випадковому забрудненні добавок і необізнаності Оксани щодо їхнього складу.

— Чи можливе випадкове потрапляння цієї речовини в кілька капсул в однаковій концентрації? — запитав прокурор.

— Практично виключено.

— Дослідження вказує на навмисне додавання?

— Так.

Світло в залі вимкнули. На екрані з’явилася Оксана на балконі готелю в Лазур’ї: море за спиною, високий келих у руці. Навпроти — я, блідий, розпатланий, із вологим чолом, важко дихаю. Кілька секунд дружина дивилася на себе, потім відвела очі.

Запис показали повністю. У залі почули її запитання про капсули, уточнення, чи приймаю я по дві, слова про особисте замовлення препарату, перевірку упаковки й розподіл доз. На біль у животі вона веліла не зважати; припиняти прийом різко заборонила.

Прозвучали мої скарги на важкість у грудях і руку, що німіла. Ніхто в залі не говорив. Замість пропозиції викликати швидку Оксана порадила лягти, випити води й уранці знову прийняти капсули. Через кілька хвилин повідомила про продовження відпочинку до понеділка.

Коли запис закінчився, прокурор звернувся до неї.

— Ви й далі стверджуєте, що вважали препарат безпечним?

— Так.

— Почувши ознаки можливого серцевого нападу, чому ви не викликали чоловікові лікаря?

— Він часто перебільшував свій стан.

— Чому вимагали продовжувати прийом?

— Я довіряла постачальникові.

— І чому відразу після цієї розмови продовжили поїздку?

— Хотіла завершити програму.

Прокурор пред’явив повідомлення, надіслані через кілька хвилин після дзвінка. Оксана написала Максиму: «Симптоми почалися. До вихідних має закінчитися. Я залишаюся тут до понеділка».

— Що ви мали на увазі, написавши, що до вихідних усе має закінчитися?

Вона відмовилася відповідати.

Потім показали запис із готельної камери: відразу після розмови Оксана спустилася в хол і особисто змінила дату зворотного квитка. Увечері вона кілька разів перевіряла домашню охоронну систему, намагалася відкрити камеру, спрямовану на мою спальню. Слідство вже відключило їй цей доступ. Пояснювати перенесення повернення випадковістю захист більше не міг.

Коли викликали мене, я вийшов до трибуни й подивився на тих, кого раніше вважав найближчими. Максим сидів біля адвоката й відводив погляд. Ірина не підводила голови. Людмила плакала ще до першого запитання. Антон дивився перед собою.

Оксана сиділа нерухомо. Прокурор почав із мого здоров’я: попросив назвати час, коли я помітив перші зміни.

— Близько восьми місяців тому. Втомлювався дедалі швидше, потім з’явилася задишка, почали тремтіти руки. Я пояснював це віком і надто великим навантаженням.

— Хто порадив капсули?

— Оксана.

— Вам було відомо, де вона їх узяла?

— За її словами, замовила через клініку за кордоном.

Дружині я цілковито довіряв. Коли прокурор запитав, чому я й далі пив капсули, попри погіршення стану, мені довелося повторити її пояснення:

— Вона казала, що організм має звикнути. Переривати курс не можна.

Далі запитання стосувалися зниклих грошей, зникнення Дмитра, підвалу. Я виклав усе: повідомлення майстра, чотири замки, зв’язаний чоловік за сталевими дверима.

— Про існування кімнати ви знали?

— Ні.

— Хто міг потрапити до будинку?

— Дружина, діти, їхні дружина й чоловік.