Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

— Сьогодні тобі точно добре?

— Чудово.

— А добавки?

— Кілька капсул ще залишилося.

— Потім даси подивитися пляшечку?

— Так.

Усмішка повернулася, але напруження в очах залишилося. До зустрічі з дітьми було менше двох годин. Оксана й далі вважала, що Дмитро замкнений унизу; Максим розраховував домогтися доступу до компанії, Людмила з Антоном чекали грошей, Ірина намагалася зберегти вкрадене. Про те, що дзвінки, перекази й відвідування підвалу вже зафіксовані, вони поки що не знали.

О шостій вечора подзвонили у двері. На порозі стояли Максим та Ірина; позаду них на доріжці зупинилася інша машина, з неї вийшли Людмила з Антоном. Останніми днями вони майже не розмовляли одне з одним, а приїхали практично разом. Напруження виказувало кожного, хоча всі намагалися мати такий вигляд, ніби зібралися на звичайну родинну вечерю.

Максим увійшов першим.

— Тату, ти маєш зовсім інший вигляд. Набагато кращий.

— Добре поспав.

Він уважно роздивився моє обличчя й подивився на матір. Оксана ледь похитала головою: сама не розуміла, чому я так змінився. Ірина подала коробку дорогих цукерок.

— Не хотілося йти без подарунка.

— Дякую.

Людмила, обійнявши мене, торкнулася холодними руками.

— Я вдень телефонувала. Чому ти не брав слухавку?

— Справами займався.

— Якими?

— Розбирався з тим, що накопичилося.

Максим насторожився.

— А що саме ти розбирав?

— Сядемо вечеряти, тоді й поговоримо.

Антон тримався позаду Людмили. За ці дні він змарнів: банк не давав провести платіж, кредитори вимагали розрахунку, а підписаний договір уже пов’язував його з брехнею про податковий борг.

— Аркадію Степановичу, добре, що ви одужуєте.

— Я теж цьому радий, Антоне.

Він відвів очі. Оксана відразу запропонувала пройти до вітальні, розлила напої й почала розповідати про відпочинок. Готель, процедури, погода — вона говорила так, ніби вдома не сталося нічого незвичного. Діти слухали краєм вуха. У Максима безперервно вібрував телефон; він діставав його, читав чергове повідомлення й ховав назад.

— У тебе неприємності? — запитав я.

— На роботі.

— У своїй фірмі?

— Так.

— А я думав, ти маєш намір займатися моєю.

Максим на мить завмер, потім вичавив із себе посмішку.

— Я хотів тебе підстрахувати на час відновлення. Тільки нічого не вийшло: банк документи не приймає. Павло все заплутав.

— За вечерею з’ясуємо.

Оксана повернулася до мене.

— Аркадію, давай без важких розмов сьогодні. Ти щойно одужав.

— Тим паче не варто відкладати.

Стіл уже накрили. Їжу доставили заздалегідь; співробітник служби спостереження, який видав себе за помічника з ресторану, встиг перевірити їдальню й апаратуру. Камера була під стелею, два мікрофони — у світильнику та в декоративній панелі біля вікна.

Місце на чолі столу я зайняв сам, Оксана сіла навпроти. Праворуч розмістилися Максим з Іриною, ліворуч — Людмила й Антон. Кілька хвилин вони підтримували звичну розмову: Ірина хвалила страви, Людмила розпитувала про лікування, Максим говорив про труднощі на ринку. Антон майже мовчав, поглядаючи в телефон. Я спокійно їв. Сам розмови про справи не починав, і очікування дедалі більше їх непокоїло.

Нарешті Максим поклав виделку.

— Тату, ти запросив нас обговорити компанію та спадщину.

— Так, тому ви тут.

— То що ти вирішив?

Оксана застережливо подивилася на сина.

— Максиме, не підганяй батька.

— Я його не підганяю. У мене серйозне становище, мені потрібно розуміти, що відбувається.

Людмила всміхнулася з іронією.

— Звісно, тільки в тебе проблеми.

— Не заводься.

— Я й не збиралася. Це ти за нашими спинами вирішив забрати управління.

— Я хотів зберегти компанію.

— Від кого її берегти?

— Від самого батька. Він же сам підписав документи, які я йому привіз.

Поставивши келих, я повернувся до сина.

— Про які папери йдеться?

— Які я привозив минулого тижня.

— Нагадай мені.

Кілька секунд він дивився на мене, перевіряючи, чи справді я забув.

— Ти дозволив мені тимчасово керувати компанією.

— Так. І розпоряджатися рахунками.

— Якщо виникне потреба.

— А ще продавати майно.

Максим напружився.

— Це звичайне формулювання.

Людмила різко обернулася до нього.

— Ти тепер можеш продати компанію?

— Ні.

— Батько щойно це сказав.

— Він не так прочитав.

— Чи ти дав ці папери людині, яку вважав хворою?

— Людмило, він старався для сім’ї, — втрутилася Ірина.

— Для якої? Для тебе й своєї розореної фірми?

— Добирай слова.