Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Ірина зблідла.

— Не знаю, що ти маєш на увазі.

— Усе ти знаєш.

Оксана ляснула долонею по столу.

— Годі. Скандалити ми сюди не приходили.

— Тоді сама все поясни, — сказала Людмила. — Ти ж запевняла, що до твого повернення все вирішиться.

Решта замовкли. Оксана повільно повернулася до дочки.

— Що я тобі обіцяла?

Людмила відразу зрозуміла, що сказала більше, ніж слід було, і спробувала уточнити свої слова.

— Я про татове здоров’я. І про папери.

— От це й кажи.

Я не втручався. Вони ще не уявляли, скільки вже наговорили на запис.

— Людмило, з податковою заборгованістю розібралися?

Вона стиснула губи.

— Платіж не проходить.

— Я ж надав усю суму.

— Через компанію! І скористатися грошима ми тепер не можемо.

— Ви просили їх на сплату податків.

— Саме так.

— Чому тоді Антон намагався переказати ці гроші приватній консультаційній фірмі, а не до податкової?

Антон різко підвів голову.

— Звідки ви дізналися?

— Отримав повідомлення від банку.

— Ця фірма допомагає погасити борг.

— Її адреса й телефони збігаються з даними кількох контор, що займаються незаконними ставками.

Людмила зблідла.

— Ти стежив за нами, тату?

— За тим, куди йдуть мої гроші.

Антон відсунув тарілку.

— Сталася помилка. Мені дали рахунок посередника.

— Хто?

— Бухгалтер.

— Назви його.

Відповіді не було. Максим уже не намагався вдавати турботу.

— Ти ж запевняв, що нічого не пам’ятаєш.

— Останнім часом пам’ять покращилася.

Оксана заговорила одразу, надто поспішно.

— Так не буває. З такими симптомами за кілька днів не одужують.

— Звідки ти це знаєш?

Вона зам’ялася.

— Читала про вікові порушення.

— Які?

— Слабкість, забудькуватість, серце.

— І поставила мені такий діагноз?

— Я помічала, що тобі гіршає, тому й купила капсули.

Максим опустив очі. Людмила переплела пальці. Оксана трималася зовні спокійно.

— Це добавка для суглобів, нічого особливого.

— Ти в цьому впевнена?

— Звісно.

— Замовляла сама?

— Так.

— І скільки пити, теж вирішувала ти?

— Фахівець рекомендував.

— Який фахівець? Як його звати?

Вона повільно поклала серветку біля тарілки.

— Аркашо, ти зібрався мене допитувати?

— Розмовляємо в родинному колі. Ти ж сама хотіла поговорити про моє здоров’я.

— Я намагалася допомогти.

— Тоді скажи ім’я.

— Папери залишилися в Лазур’ї. Пізніше знайду.

Оксана пильно подивилася на мене; від колишньої м’якості на обличчі нічого не залишилося.

— Що ти затіяв?

— Поки що тільки запитую.

Телефон сина знову подав сигнал. Прочитавши повідомлення, Максим помітно зблід.

— Що там? — запитала Ірина.

— Нічого.

— Потім покажеш.

Але чекати вона не стала: вихопила телефон. Максим потягнувся за ним, проте Ірина вже прочитала повідомлення.

— Вони вимагають повернути всю суму, — прошепотіла вона.

— Яку суму? — запитала Людмила.

— Тебе це не стосується.

— Скільки ти взяв?

Максим схопився.

— Не стосується, я сказав!

— Сядь, — промовив я спокійно.

Він подивився на мене, наче лише тепер згадав, у чиєму домі сидить. Постояв кілька секунд і повільно сів назад. Телефон залишався в Ірини.

— Сто вісімдесят мільйонів. Достроково. І починають стягнення.

Оксана заплющила очі.

— Максиме, ти казав, що фонд згоден чекати.

— Вони б чекали, якби Павло не надіслав своїх листів.

— Ти без татового дозволу заклав його компанію? — запитала Людмила.

— Усе повернув би.

— З чого?

— Проєкт майже почав приносити прибуток.

Ірина гірко засміялася.

— Перестань брехати. Прибутку там немає.

Максим повернувся до дружини.

— Ти чудово розуміла, на що йдуть ці гроші та як їх витрачають.

— Я знала про інвестиції. Про підроблені папери ти не казав.

— Але на свої рахунки переказувала сама.

— Ти пояснив, що це законно.

— І одяг з машиною за моїм наказом купувала?

Ірина підвелася.

— Навіть не намагайся зробити мене винною в усьому.

Оксана знову зажадала тиші. Цього разу її не слухали. Людмила дивилася на брата з ненавистю.

— Ми чекали на спадщину, а ти хотів забрати всю компанію.

— А сама татових грошей не брала? Скільки вивела на борги Антона?

— Я позичала. На якийсь час.

— Не спитавши власника?