Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Покликала вона обережно: Оксана очікувала тиші у відповідь на свій голос. Але я підвівся й вийшов. Оксана зупинилася; кілька секунд її погляд переходив від мого обличчя до прямої спини, до спокійних рухів.

— Я думав, ти будеш пізніше.

— Що з тобою сталося?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти якийсь…

— Здоровіший на вигляд?

— Так. Значно.

Я підійшов до Оксани й поцілував її в щоку. Вона ледь помітно відсахнулася від мене.

— Отже, таки викликав лікарів?

— Ні. Як слід виспався.

— А в грудях більше не болить?

— Уже ні. І слабкості майже не лишилося.

Знявши окуляри, Оксана спробувала всміхнутися, але розгубленість була помітна.

— Мабуть, добавки нарешті подіяли.

— Можливо.

— Ти ж не припиняв їх пити?

— Я ж обіцяв.

Вона вдивлялася в мене, немов шукала ознаки брехні. Я запропонував води, але вона відмовилася.

— Стомилася в дорозі. Піду нагору, розберу валізи.

— Не поспішай. Надвечір у нас буде вся родина.

Оксана завмерла, так і не відпустивши ручку валізи.

— З якої нагоди?

— Поки мені було зле, багато чого встиг обміркувати. Хочу поговорити про те, що буде з компанією та спадщиною. Максим, Ірина, Людмила й Антон уже запрошені. Вечерю привезуть із ресторану, який ти любиш.

Вона зблідла.

— Може, іншим днем? Після перельоту я втомилася.

— Усі вже погодилися. Переносити не будемо.

Оксана знала, що діти в паніці, і їй було відомо, у якому становищі опинився кожен із них. Максим втрачав своє підприємство, Людмила не могла дістатися до грошей, операції за рахунками Ірини й Антона були зупинені. Тепер вони мали сісти зі мною за один стіл — а я був живий, мав здоровий вигляд і міг сам ухвалювати рішення.

— Гаразд, — відповіла вона тихо. — Тільки приведу себе до ладу.

Узявши сумку, Оксана рушила коридором. Праворуч були сходи до спальні. Вона повернула в інший бік, до підвалу.

Я знову сів за стіл і відкрив на телефоні зображення з камери. Оксана спускалася швидко, але біля останньої сходинки затрималася, прислухаючись. Потім із зусиллям відсунула стелаж. Чотири замки на потайних дверях, судячи з того, як вона розслабилася, заспокоїли її.

Кожен замок вона помацала, перевіряючи, чи замкнений він. Потім приклала вухо до металу. Нічого не почувши, неголосно постукала.

— Ти живий? — прошепотіла вона.

За дверима ніхто не озвався. Оксана вдарила сильніше.

— Ти мене чуєш?

Відповідати було нікому: після огляду криміналісти залишили кімнату порожньою. Нові замки слугували лише для того, щоб можна було спостерігати за Оксаною.

Із сумки з’явилася в’язка ключів. Перший замок відімкнути не вдалося; вона спробувала другий, потім третій. Тепер стало зрозуміло, що замки інші. Її обличчя змінилося. Оксана оглянула дверне полотно, завіси, бетон під ногами, ніби шукала сліди злому, і знову притулилася вухом до дверей. Страх проступав дедалі виразніше. Я сидів нерухомо, дивлячись в екран.

Оксана набрала номер і піднесла телефон до вуха.

— Максиме, це ти замінив замки в підвалі? — спитала вона пошепки.

Відповіді сина я не чув. Побачив лише, як вона насупилася.

— Не обманюй мене. Замки тут не ті. Ні, двері замкнені, стелаж стояв на своєму місці. Але жоден ключ не підходить… Можливо, Дмитро поки що там. Нічого не чути.

Вона подивилася на двері. З її реакції я припустив, що Максим радив відчинити кімнату.

— Не зараз. Аркадій удома, і на вигляд цілком здоровий. Ні, раніше не приїжджайте. Тримайтеся спокійно. Він збирає всіх поговорити про спадщину.

Закінчивши розмову, Оксана ще раз перевірила замки, засунула стелаж назад і акуратно розмістила коробки так, щоб країв дверей не було видно. Перед тим як піднятися, поправила одяг, кілька разів глибоко вдихнула. До їдальні вона ввійшла вже зі знайомою спокійною усмішкою.

— Спускалася вниз? — спитав я.

Вона ледь здригнулася.

— Подивилася, як працює опалення. Ти ж запрошував майстра.

— Ну і як?

— Здається, жодних проблем.

Оксана сіла навпроти.

— Що ти вирішив щодо спадщини?

— Увечері розповім. При дітях.

— Може, зі мною варто було б поговорити раніше? Усе-таки ми майже тридцять років разом.

— Звісно. Я враховую твою думку.