Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Нарешті дочка зажадала негайно переказати їй гроші.

— Нема чого переказувати! — вигукнув Максим. — Фонд заблокував рахунки й вимагає все повернути.

— Візьми в батькової компанії.

— Мене туди не пускають.

— Отже, батько тебе обдурив.

— Батько зараз нічого не тямить. Павло все перекрив. Мама обіцяла, що до цього часу все вже скінчиться.

Після цієї фрази обоє замовкли. Першою знову заговорила Людмила.

— У понеділок вона повернеться. Нехай розбирається.

— До понеділка я можу втратити фірму.

— А ми — будинок!

— Власної компанії в тебе ніколи не було.

— Зате я всією спадщиною не ризикувала.

Далі пішли взаємні образи. Я вимкнув запис.

Ще недавно вони спільно обговорювали мою смерть, а тепер недоступні гроші змусили їх ополчитися одне на одного. Їх об’єднувало очікування спадщини. Коли вона опинилася під питанням, від колишньої відданості не залишилося нічого.

Надію вони покладали на Оксану: Максим чекав допомоги з управлінням компанією, Людмила — грошей для Антона. Обоє розраховували на її повернення, немов мати могла одним рішенням усунути наслідки всього скоєного.

Оксана телефонувала щодня. Я розповідав про слабкість, поганий сон, відсутність апетиту. Щоразу розмова поверталася до одного.

— По дві приймаєш?

— Так.

— Жодного дня не пропустив?

— Ні.

— Скільки ще залишилося?

— На кілька днів вистачить.

Після моїх відповідей вона заспокоювалася.

Лікування тим часом тривало. Аналізи поліпшувалися, дихати ставало легше, тремтіння майже минуло. Лікарі, як і раніше, забороняли серйозні навантаження, але зовні я вже мав помітно здоровіший вигляд.

Дмитро теж одужував. Зайцев дозволив коротке відвідування. Коли я прийшов, він сидів на ліжку, спираючись на подушку; синці ще залишалися, зате говорив він упевненіше.

— Я не сподівався, що мене випустять.

— Чому ж одразу не вбили?

— Оксана боялася залишити сліди. Їй потрібно було, щоб я зник: ні тіла, ні свідків. Хотіли дочекатися вашої смерті, забрати документи, а потім вирішити мою долю.

— Воду хто приносив?

— Спочатку Максим. Потім Ірина. Давали зовсім мало — тільки щоб я не помер завчасно.

— Людмила з Антоном теж приходили?

— Приходили. Коли мене замикали, вони були там. Антон допомагав нести вниз.

Після паузи Дмитро додав:

— Усім розпоряджалася Оксана. Решта її боялися, але робили, що вона казала.

— Про капсули вони знали?

— Кожен. У кабінеті я чув, як Максим скаржився: ви тримаєтеся надто довго. Людмила питала, коли почнуть оформлювати спадщину.

Листування я вже читав. Але почути ті самі відомості від людини, яка пережила полон, виявилося важче.

— Матеріали вдалося зберегти?

— Головне на накопичувачі. Є й резервна копія — у хмарному сховищі. Автоматичне надсилання я налаштував за день до того, як мене схопили.

— Чому вони не дісталися до копії?

— Пароля не знали. Тому й залишали мене живим.

Дмитро подивився на мене.

— Вони ще можуть повторити спробу.

— Більше їм не дадуть.

— Не варто недооцінювати Оксану. Коли до неї дійде, що нічого не вийшло, вона стане небезпечнішою.

Зайцев дотримувався тієї ж думки. Повернення дружини готували під повним наглядом: у будинку перевірили камери, мікрофони й датчики. Співробітники трималися поблизу, не показуючись.

У понеділок я зранку ретельно поголився й одягнувся: світла сорочка, темний піджак. Зустрічати Оксану хворим і безпорадним я більше не збирався. У дзеркалі вперше за довгий час побачив обличчя без звичної сірості; рухався я теж упевненіше. Її літак прибував удень, а машина з аеропорту, судячи з розкладу, мала привезти її додому близько четвертої.

У їдальні на мене чекали підготовлені Павлом документи й склянка води. Прихована камера у вітальні вже працювала; інша стежила за дверима, що вели до підвалу. Незадовго до приїзду дружини зателефонував Зайцев.

— Не починайте зі звинувачень. Спершу треба подивитися, що вона зробить, повернувшись додому.

— Перевірить, чи я живий. А потім, думаю, спуститься в підвал.

— Розумію. Не перешкоджайте їй. Спроба відчинити кімнату потрапить на запис.

Машина зупинилася біля воріт близько четвертої. Оксана вийшла зі своєю сумкою та двома валізами — у світлому пальті, великих окулярах, із шовковою хусткою. З її вигляду можна було вирішити, що відпочинок удався: задоволена, посвіжіла. Я залишався на чолі обіднього столу, доки в дверному замку не повернувся ключ.