Життя без прикрасІрина оглянула картонні завали, натягнуту усмішку свекрухи над бордовим халатом, чоловіка з виглядом переможця та спітнілих вантажників. Поправила комір кардигана, ступила вперед.
— Я прийшла сюди в гості, — голосно й виразно сказала вона. — Чому платити за вашу спальню маю я? За які гроші ви її замовляли, якщо їх немає? — Спершу вона подивилася на Антона, який кликав її на чай рівно на 17:30, потім перевела холодний, мов сталь, погляд на експедитора. — Фінансових зобов’язань перед ними я не маю. Нічого оплачувати я не буду.
Ці слова виявилися важчими за всю дубову спальню — так і впали на підлогу. З обличчя Антона сповзла заготовлена усмішка; замість театрального благання залишилася розгубленість.
— Іро, ти що кажеш? Ти при собі? Люди ж дивляться, незручно!
— Незручно на стелі спати: ковдра падає. А набрати меблів на чверть мільйона без копійки в кишені й перед робітниками брати дружину на понт — це вже недоумство.
— Ірино, як ти розмовляєш! — Раїса Леонідівна охнула, хапаючись за серце. — Мені для здоров’я потрібно! Старі меблі я викинула. На голій підлозі, по-твоєму, ночувати?
Ручка експедитора завмерла. Обличчя стало кам’яним, наче в людини, яку за все життя вже нічим не здивуєш.
— Так, розберімося, — суворо сказав він, підступаючи до Антона. — Платитимете чи голову нам морочите?
— Буде. Зараз. Ірино, годі цирк влаштовувати, діставай картку.
Антон потягнувся до її ліктя, намагаючись ухопити. Ірина різко відступила й ударила його по руці. Жорстко.
— Руки прибери. Жодної картки не буде. Замовлення оформлював ти, договір підписував ти, паспортні дані твої. Сам і розбирайся.
— Та немає в мене грошей! — закричав Антон, остаточно втрачаючи гідність.
— Отже, меблів теж немає, — підсумував експедитор і повернувся до робітників. — Усе, мужики. Вантажимо назад, згортаємося.
Лаючись крізь зуби, вантажники підхопили важкі коробки. Коли узголів’я «Імператорського спокою» рушило до дверей, Раїса Леонідівна скрикнула чайкою й кинулася навперейми. Грудьми навалилася на коробку.
— Куди понесли? Не віддам! Моє. Права не маєте! Антошику, не стій, зроби щось! Змусь Ірину!
— Жінко, убік, задавлю, — похмуро попередив вантажник. Він навіть не зупинився: посунув свекруху разом із картоном.
Експедитор наблизився до Антона й упер планшет йому в груди.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.