Я відмовилася платити за дорогі меблі свекрухи, але чоловік покликав мене миритися за чаєм і призначив точний час приїзду

Антон зблід. Зацьковано глянув на матір: та панічно металася кімнатою, що порожніла, усвідомлюючи масштаби катастрофи. Старе викинуто, нового не залишиться.

— Іро… Сорок тисяч, — пробурмотів він, звівши на дружину благальний погляд побитого собаки. — Хоч доставку оплати, прошу тебе. Вони мене по судах затягають.

Біля виходу Ірина спостерігала розкішний хаос. Жодне кіно із цим не зрівнялося б: карма набула фізичної форми просто на очах.

— Хочеш доброї поради? — лагідно спитала вона. — Піди влаштуйся на роботу. Там, кажуть, гроші платять.

Грошей вона не дала. Розвернулася, обережно обійшла робітника, що пихтів із матрацом, і вийшла на сходи. Услід летіли прокльони Раїси Леонідівни та лайка вантажників. Крізь них чулося жалюгідне скиглення Антона: тепер він виторговував відстрочку в експедитора.

Сходами Ірина збігала легко, пружно. На вулиці обличчя зустріли вечірня прохолода й свобода. Вона дістала телефон, набрала Таню.

— Таню, не спиш?

— Та яке там сплю! — бадьоро озвалася адміністраторка. — Розповідай, як усе минуло?

— Зроби ласку, Таню. Замов мені додому кур’єра зі служби доставки коробок. Великих, штук десять.

— Оце так. Переїжджати надумала?

— Ні. Позбуватимуся непотрібного предмета декору, який помилково називала чоловіком.