Нахилившись до штучного волосся, від якого ледь відчутно тхнуло нагрітим пластиком, Марина виразно промовила:
— Бабуся. Моє кодове слово — «бабуся», на згадку про ту, від кого мені дісталася квартира.
Фраза пролунала на все відділення. Галина Петрівна підскочила так різко, що парик з’їхав їй на лоба, і каштановий чубчик закрив брови. Окуляри випали з руки й з гучним стуком влучили у скляний лоток для документів.
Свекруха обернулася й опинилася обличчям до об’єктива телефона. За ним стояла Марина — бліда, зібрана й майже моторошно спокійна. Кілька секунд Галина Петрівна мовчки дивилася на неї, а потім її обличчя почало втрачати барву. Ще недавно вона тиснула на працівницю й вимагала негайного обслуговування, але тепер не могла вимовити жодного зв’язного виправдання. У її погляді вперше з’явилася не нахабність, а розуміння того, що невістка чула всю розмову.
— Марина… — ледь чутно видушила вона.
Невістка не відповіла. Вона перевела погляд на приголомшену працівницю.
— Викличте поліцію. У цієї жінки мій украдений паспорт. Щойно вона намагалася отримати доступ до моїх заощаджень.
Залою прокотився гул. Літній чоловік відійшов від банкомата, дівчата перестали дивитися в телефони. Лілія швидко натиснула кнопку під стійкою й потягнулася до службової трубки. Маскарад Галини Петрівни скінчився, а разом із ним завалився і весь її ретельно вигаданий план…
