Свекруха спробувала підвестися, але ноги наче перестали її слухатися. Вона вчепилася в край стійки й заговорила квапливо, майже захлинаючись словами:
— Маринко, донечко, яка ще поліція? Я хотіла тільки вберегти ваші гроші. Ви з Тарасом зараз обоє на нервах, розлучитеся, витратите все згарячу, а потім пошкодуєте. Я збиралася ненадовго переказати суму собі, щоб зберегти її для вашої сім’ї. Тарас плакав, місця собі не знаходив. Усе ж заради вас!
Вона знову схопилася за груди. Зсунений чубчик лежав на лобі, надаючи її жалюгідному виглядові відтінку безглуздості. Марина й далі знімала те, що відбувалося.
— Заради нашої сім’ї ви вкрали мій паспорт, надягли дешевий парик і прийшли по чужі гроші? Дуже переконлива турбота. Залишайтеся на місці й дочекайтеся поліції.
Галина Петрівна метнулася до паспорта, маючи намір сховати доказ у кишеню плаща. Але Лілія виявилася швидшою: притиснула документ долонею до столу й холодно попередила, що нікому його не віддасть до прибуття патруля.
За кілька хвилин до банку увійшли двоє поліцейських. До їхньої появи Галина Петрівна встигла звинуватити в усьому невістку, банківські правила й навіть виробників перук, що погано сидять. Вона зображала різке погіршення самопочуття, тиснула на жалість і згадувала далекого родича, який колись працював у місцевій адміністрації. Жодна з цих спроб не допомогла.
Молодий поліцейський із незворушним обличчям вислухав Лілію, переглянув запис на телефоні Марини й вилучив паспорт для оформлення. Після цього Галині Петрівні запропонували пройти до службової машини. Вона підкорилася, хоча й далі голосно обурювалася. У метушні свекруха так і не поправила зсунений парик; при кожному кроці золотисті пряжки на туфлях тихо подзенькували…
