Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

Надвечір дільничний вийшов із кабінету слідчого. Новини він повідомляв так само рівно, наче читав нам прогноз погоди:

— Дарина заговорила про Дубровського. Схоже, розповість і про нинішнє, і про всі старі справи. Імовірно, повернуться до того розслідування зі старими, яке тоді розвалилося. Віктор, Оксано Петрівно, усе визнав. Тут треба віддати йому належне: відразу, без спроб торгуватися. Світлано Романівно, частину ваших грошей він надіслав Дарині на ремонт майбутньої квартири. Її рахунки заарештовано. Обіцяти повне відшкодування не стану — це було б неправдою. Основне отримав Дубровський, із нього доведеться стягувати через суд, а це довго. Але частину повернути вдасться точно.

Не підводячи очей, свекруха кивнула. Наступні її слова застали мене зненацька:

— Добре, нехай частина. Решту зароблю. Ще посиджу за касою. Театрам завжди потрібні люди, здатні пальцями розпізнати фальшивий квиток.

Наша перемога збоку могла видатися не такою вже й дорогою, хоча обійшлася мені дорого. Поки в п’ятницю я перебувала біля віконця номер 14, «Вертикаль» поступилася тендером на обслуговування ліфтів нового житлового комплексу. Ми готувалися до нього від зими. Захищати проєкт замість мене поїхав Леонід Матвійович і зробив усе можливе, та замовникові потрібна була керівниця. А керівниця в цей час підтверджувала поліції, що взагалі існує.

Денисові довелося втратити першу можливість потрапити до призерів великого турніру. А я ще довго серед ночі тягнулася до телефону, ледь прокинувшись: перевіряла, чи не привітали мене знову з чужим новосіллям.

Слухання щодо розлучення призначили без довгого очікування. Майнових суперечок у нас не було: і квартира, і фірма належали мені. Швейцарський годинник Віктора, як з’ясувалося, задовго до його появи у відділку вже пішов на погашення боргу. Сам він до суду не з’явився. Замість нього прийшов молодий призначений адвокат, збентежений і весь час незрозуміло за що вибачався.

На засідання я вирушила в бордовій сукні — згадала пораду Валентини Юріївни. Надягла її вперше, хоча сукня вже встигла пролетіти з мого балкона через усе подвір’я. Біля під’їзду сусідка схвально підібгала губи, оглянувши мене:

— Ось тепер одразу зрозуміло, хто тут господиня.

Я не стала заперечувати: кому належало, тому й раніше було зрозуміло.

Світлана Романівна збиралася до сестри у Вербогірськ. Про сестру сказала, що дім у тієї великий, а характер іще більший, тож виховуватимуть тепер одна одну. Перед від’їздом вона подзвонила у мої двері. Цього разу дочекалася, поки я відчиню, і не ступила всередину без запрошення — уперше за весь час нашого знайомства.

Вона тримала пом’яту картонну коробку. Кут був проламаний, а замість обірваної мотузки її стягувала нова.

— Денисове, — сказала свекруха, подаючи мені коробку й відводячи погляд. — Тоді витягла з бузку, поки всі на Віктора дивилися. Спершу хотіла повернути, та злякалася. Як стати перед онуком, якщо сама викинула? Так і тягала її із собою, сміливості набиралася.

Денис вийшов на бабусин голос і застиг, побачивши коробку. Потім забрав її в мене й сів на підлогу в передпокої. Розв’язав мотузку; з коробки одна за одною з’явилися грамоти, медалі, маленькі кубки. Крихітна медаль із найпершого районного турніру не постраждала. Зате найбільшому кубку, здобутому за перемогу в міській першості, бракувало однієї ручки.

Син довго крутив його так і сяк. Потім подивився на бабусю й без жодної усмішки промовив:

— Навіть солідніший став з однією ручкою. Наче з бою повернувся.

Світлана Романівна раз схлипнула — коротко, наче всередині в неї щось переламалося й одразу стало на місце. Опанувавши себе, вона звернулася вже до мене:

— Оксано, ти дозволиш мені приїхати на його наступний турнір? Якщо до зали не можна, туди не піду. Почекаю в коридорі.

Я дивилася на брошку-маску, на сумку з коліщатками біля порога, на її руки. Ці руки дістали з комода мій паспорт, а потім витягли з колючого бузку синівські нагороди. Готової відповіді в мене не було. До цілковитого прощення було далеко, але остаточно викреслити її з нашого життя я вже не хотіла. Мені потрібен був час між цими двома рішеннями.

— Дайте мені подумати, Світлано Романівно. Давайте зателефонуємо одна одній ближче до весни.

Вона прийняла це кивком, без образи, наче іншого й не чекала. Підхопила сумку й засеменіла до ліфта. Біля самої кабіни обернулася до Дениса: