Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

Номери черги й далі змінювалися з писком, тепер виразно чутним у притихлій залі. Віктор повернувся до матері, білий як папір. Заговорив він із розгубленістю дитини, забувши про всі свої колишні інтонації:

— Мамо, ти ж слово дала…

— Багато я тобі слів давала, Вітеньку, — відповіла вона, не відводячи від нього погляду. — І за кожне відповіла. А обіцяної квартири від тебе так і не дочекалася.

Дарина, схоже, вже зрозуміла, що піти не вдасться. Вона різко обернулася до Віктора; від ображеної гідності на її обличчі нічого не лишилося, його скривила лють.

— Ти запевняв, що твоя мати ні в чому не тямить! Поставить підпис і вирушить назад до Вербогірська. Усе це затіяли ви з Ярославом. Навіщо мене вплутувати? Я ж вам допомогти збиралася!

— Ми затіяли?! — Віктор зірвався на крик, і скляні стіни повернули його голос луною. — Ярослав мені тебе й вихваляв: досвідчена, зі старими вже таке провернула, будь-який паспорт їй підійде! І каблучки ти купувала. Хотіла, щоб я на тебе підсів!

Тетяна Василівна незворушно робила записи на аркуші. Навколо були свідки, поліціянти, а ці двоє продовжували кричати, викладаючи те, на що в слідчих могли піти тижні розпитувань. Я мовчала поруч. Додати мені не було чого: їхній задум розвалювався від їхнього ж страху, без мого втручання. Мої слова вже не могли прозвучати голосніше за їхні власні.

Їх повели порізно: молода працівниця — Дарину, яка все ще притискала до себе теку, один із непомітних чоловіків у куртках — Віктора. Порівнявшись зі мною, чоловік трохи сповільнився. Я бачила, що він збирається заговорити.

— Оксано, скажи Денисові…

— Скажеш сам. Коли зможеш поглянути йому в очі.

Опустивши голову, він пройшов далі. Світлана Романівна проводжала його поглядом, не зігнувши спини й не впустивши жодної сльози. Лише брошка була затиснута в її пальцях до білизни. Я навіть злякалася за маленьку театральну маску — так сильно вона її стиснула.

Зовні, на стоянці перед центром оформлення документів, двоє оперативників відчиняли задні дверцята чорної машини з тонованими стеклами. Там виявився і Ярослав Дубровський: він приїхав сам поспостерігати за угодою, надто багато на неї поставивши. На задньому сидінні виднілися його бездоганний костюм, акуратна борідка. Погляд залишався риб’ячим, нерухомим, але мене більше не лякав.

Помітивши мене, Дубровський уперше виказав щось людське. Здивування, мабуть. Або досаду гравця, який уже записав собі перемогу й раптом програв.

— Щодо шахів ви слушно зауважили, — сказала я на ходу. — Передбачати наслідки корисно. Вам би самому цим скористатися.

До відділку ми зі свекрухою добиралися одним таксі. На задньому сидінні між нашими плечима залишалася відстань; кожна дивилася у своє вікно, за яким пропливали вітрини. Мовчання затяглося. Немолодий усміхнений водій увімкнув радіо, і салон сповнили такі гучні страждання співачки про нещасливе кохання, що Світлана Романівна скривилася й попросила зробити тихіше.

— Думаєш, я з жадібності вчепилася у твою квартиру, Оксаночко? — заговорила вона, так само дивлячись назовні. — Не в цьому річ. Моє дитинство минуло в бараці: вісім сімей, коридор спільний, плита одна. Воду відрами носили. Мама мріяла хоч одним оком побачити столицю, будинки, де в кожної сім’ї своя ванна. Так і не побачила. А я собі присягнулася: мої діти матимуть усе. Віктор надіслав фотографії — твоєї квартири, балкона, річки під ним. Я ночами над ними плакала. Дожила, думала.

Відповіді в мене не знаходилося. Я слухала й мовчала: на таке зізнання, мабуть, і не треба було відповідати, треба було дати їй висловитися.

— І тебе я весь цей час трохи ненавиділа, — провадила вона без зміни в голосі. — Ти сама досягла того, чого я бажала йому. А він не зміг. Я вважала тебе винною: сильна, придушила мого хлопчика. Та він сам слабкий, Оксаночко. Таким я його виростила. Робила за нього все, віддавала йому все, от і привчила, що віддавати мають.

Водій із показною увагою стежив за дорогою. Співачка нарешті скінчила скаржитися, і відразу ж по радіо вдарив бадьорий ритм із барабанами — настільки невлад, що ми обидві коротко засміялися. Без змови, водночас. Раніше нам зі свекрухою ще нічого не доводилося ділити так порівну, як цей сміх.