Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

— Сьогодні не зможу. Федоре Микитичу, він же мій син. Залиште мені цю ніч.

Дільничний не став переконувати, лише кивнув і поклав на підвіконня візитівку.

Залишившись удвох, ми ніяково мовчали — ще кілька годин тому перекрикувалися через двір, а тепер мусили домовлятися. Іти Світлані Романівні було нікуди: житло у Вербогірську продано, грошей немає. Та лишати її ночувати в себе після балкона я не збиралася.

— У готелі навпроти я оплачу вам три ночі, — сказала я. — За цей час визначитеся, куди далі: до сестри, до подруг, у Вербогірськ. Це заради Дениса, Світлано Романівно. Не хочу, щоб він згадував бабусю на вокзалі й маму, яка тієї ночі спокійно спала вдома.

Вона довго дивилася на мене важким поглядом. Я чекала сліз, докорів, погрози, що ще пошкодую. Але свекруха сухо всміхнулася — так само коротко, як на весіллі після моїх слів про фундамент, що витримує двох.

— Генерал. Віктор тебе так називав. А я вважала, що сміється. Виявляється, казав як є.

Збори минали швидко й без метушні. Посуд із волошками вона складала в картаті сумки з такою ретельністю, з якою, певно, перераховувала квитки перед прем’єрою. Окремо склала мій шовковий халат із журавлями. Провела по ньому долонею і, не підводячи на мене очей, мовчки залишила на спинці дубового стільця.

Біля дверей, уже із сумкою на коліщатках, свекруха обернулася.

— Учора він із кимось розмовляв телефоном. Думав, я заснула. Сказав: «У п’ятницю все закінчиться, Ярославе. У п’ятницю гроші будуть. Вона навіть не дізнається». Я вирішила — робота. А це, виходить, про тебе.

Втома нескінченного дня від цих слів наче зникла. Світлана Романівна пішла, а я все стояла в передпокої перед так і не знятим вінком зі штучних соняхів. Потім із майданчика долинули знайомі неквапні кроки, пролунав стукіт. Повернувся Федір Микитич, певно, від патрульної машини.

— Перевірив автомобіль біля паркану, Оксано Петрівно, — повідомив він, лишаючись за порогом. — Значиться за фірмою, що видає позики під нерухомість. Керівник — Ярослав Дубровський. До нього по гроші ходять один раз, а розплачуються все життя. І Кравченко я згадав: свідком проходила у справі самотніх літніх людей. Їхні квартири закладали за такими самими довіреностями. Тоді доказів забракло.

— Отже, кредитор Віктора — не банк, — повільно промовила я.

— Отже, він заборгував тим, хто чекати не звик, — відповів дільничний. — Поясненнями вашого чоловіка їм не розплатитися, потрібна квартира. Перша спроба провалилася, вони це вже знають. Тільки після невдачі такі не полишають задуму. Пробують ще, і вдруге діють розумніше.

Провівши його, я прибрала соняшники з дверей і замкнулася своїм ключем. Він легко увійшов, до самого кінця. На балконі, як і раніше, висів на поручнях бежевий плед — єдине, що свекруха не наважилася викинути. Я дивилася на потемнілий бузок, де не знайшлося коробки Дениса, і на ворота, за якими мій чоловік зник разом із незнайомцем у спортивній куртці. П’ятниця була близько. Чекати на неї вдома я не збиралася: зустріну там, де на мою появу не чекають.

Уранці я поїхала на роботу. Будь-яка подруга, мабуть, послала б мене до юриста чи психолога, але я вирушила до нашого цеху на краю промзони. Там пахло розігрітим металом, машинним мастилом і міцною кавою. Стару кавоварку монтажники берегли як бойовий прапор. Ще в куртці я відкрила електронний сервіс і подала заяву на розлучення.

Непримітна кнопка «Надіслати» здавалася надто малою для дії, що перекреслювала стільки років. Я якийсь час не відривалася від екрана, чекала болю, гіркоти, бодай порожнечі. Натомість у грудях почала розпрямлятися пружина, яку я, не помічаючи цього, тримала стиснутою останні пів року.

До кабінету зазирнув Леонід Матвійович із кухлем. Речі Віктора, доповів він, уже спаковано й вони стоять у консьєржа. Літній відставний прапорщик поклявся вручити коробки власникові особисто, під розпис. А надумай той піднятися до квартири — зустріне опір, якого ще жоден ліфт не зазнавав.

— Костюми склав, наче в магазині, — додав заступник. — Швейцарський годинник він, видно, забрав на руці, за нього не хвилюйтеся. Хоча, будь я тим годинником, сам утік би від такого власника.