Зустріч із батьками Світлани тільки розпочалася, а мати нареченого вже обговорювала переїзд вагітної доньки до їхньої квартири

Свекруха переможно підібгала губи, упевнена, що зараз дотисне цих безхребетних інтелігентів.

— Ой, та вашій Світланці з Ігорем і орендованої однокімнатної за очі вистачить. Вони ж молоді, ну, в тісноті, та не в образі. А в Лерочки вагітність, їй нерви берегти треба. Їй простір потрібен. Раз у вас три кімнати на двох, заселяйте мою старшу доньку. Ми ж майже сім’я, а ремонт, так і бути, навпіл із вами оплатимо. П’ятдесят на п’ятдесят, чесно, по-родинному.

Світлана відкрила рота, щоб висловити все, що думає про цю захопливу арифметику. Але раптом із коридору почулися важкі розмірені кроки. До вітальні увійшов Аркадій Юрійович.

Батько Світлани був чоловіком великим, ґрунтовним. Усе життя він пропрацював на машинобудівному заводі майстром цеху. Він не любив пустих розмов, гучних криків і метушні. Його світ складався з чітких креслень, надійних механізмів і простої людської логіки, у яку ідеї Раїси Вікторівни не вписувалися аж ніяк.

До цієї миті Аркадій Юрійович не втручався в жіночі розмови, спокійно лагодячи на кухні кран, що капав, але нахабство гостей йому вже набридло. Він зупинився у дверях, витер руки сухим вафельним рушником, акуратно перекинув його через плече, не поспішаючи пройшов до столу й важко опустився на стілець навпроти Раїси Вікторівни. Стілець під ним тихо рипнув. У кімнаті вмить запала тиша.

Кіт Барсик, відчувши зміну атмосфери, виліз із-під шафи, сів біля ноги господаря й почав умиватися, чекаючи видовища. Батько Світлани окинув поглядом калюжку чаю на столі, подивився на розчервонілу дружину, на напружену доньку, на Ігоря, який сидів із виразом обличчя людини, що бажає провалитися крізь землю. Потім його погляд зосередився на свасі.

— Отже, кажете, ремонт робити треба? — спокійно, з легкою хрипотою запитав батько.

Його тон був буденним, наче вони обговорювали сорти картоплі на ринку. Раїса Вікторівна, не наділена розвиненим інстинктом самозбереження, сприйняла цей спокій як поразку. Вона вирішила, що цей похмурий роботяга злякався її напору й готовий на все.

— Ну звісно! — радісно заторохтіла вона, ляскаючи в долоні. — Тут же ще все радянське: труби міняти, вікна міняти. Щонайменше тисяч п’ятсот з вас на матеріали.