Дарина повернулася до нього. У її погляді не було спалаху — тільки холод, від якого люди починають говорити зайве.
— Десять років тому ти ховав мідний дріт у мішку й тремтів, коли я заходила в цех. Я жаліла тебе. Думала, сім’я, діти, нужда. А ти пішов до Левицького й продав схему, яку сам же й вигадав.
Ковалюк схопився, грюкнувши долонею по столу. Келих підстрибнув, коньяк розхлюпався.
— Так, продав! І подивися, хто з нас зараз стоїть у брудній стьобаній куртці, а хто сидить у цьому кріслі. Я господар. Ти запізнилася, Дарино. Твій поїзд пішов десять років тому.
— Господар не боїться, — сказала вона. — А ти боїшся. Тому й кричиш.
Ковалюк хотів покликати охорону, але голос на секунду застряг у горлі. Дарина нахилилася, підняла речмішок, і метал усередині знову брязнув.
— Я не візьму гроші. Вони смердять. Я прийшла подивитися вам в очі, щоб ви обоє знали: я тут. Від сьогодні я починаю прибирання.
Левицький усміхнувся.
— Самотужки проти всіх?
— Проти людей, які ламаються. А ви ламаєтеся, Остапе. Просто ще не чуєте тріску.
Вона розвернулася й пішла до дверей. Двоє охоронців у коридорі вже стояли напоготові, але Ковалюк не дав команди. Він дивився їй услід і вперше розумів: це не колишня арештантка прийшла просити. Це повернулася боргова розписка, яку він вважав спаленою.
На вулиці охоронець біля воріт плюнув їй під ноги. Дарина пройшла повз. Сутінки опускалися на місто, ліхтарі загорялися брудно-жовтими плямами. Вона знала, що за нею вже стежать, що Ковалюк підніме всіх, кого годує. Але вона знала й інше: у кожному місті, навіть найбільш прогнилому, є місця, де зберігаються забуті папери, чужі страхи й старі помилки.
До листопада холод став вологим і злим. Дарина знову прийшла до свого дому, вже не сподіваючись побачити там щось рідне. Біля під’їзду стояла тонована машина, з вікна хрипіла музика. На четвертому поверсі біля її дверей тупцювали двоє в шкіряних куртках. Один плюнув на килимок, коли вона піднялася.
— Ти куди? — спитав він.
— Додому.
Хлопці перезирнулися. Той, що стояв ближче до дверей, показав на новий замок.
— Тут склад. Господиня, кажуть, давно списана.
— Ковалюк буває тут?
— Роман Павлович зайнята людина. Тобі до нього не дістатися.
Дарина не стала сперечатися. Їй треба було не зчепитися з черговою охороною, а отримати підтвердження тому, що вже пекло зсередини. Вона спустилася й пішла в керуючу контору. Там було холодно, прокурено, на підвіконні лежали пожовклі квитанції, а дебела жінка в синьому халаті розкладала пасьянс.
— Мешканці квартири дванадцять, — сказала Дарина. — Де вони?
Жінка неохоче відкрила відомість, повела пальцем по рядках.
— Виписані. У зв’язку зі смертю. Мати й дочка.
Дарина поклала на стіл довідку про звільнення. Жінка спершу подивилася на папір, потім на обличчя перед собою. Карти випали в неї з рук.
— Мені сказали, що нікого не лишилося, — прошепотіла вона.
— Хто?
— Із відділку приходив Шевчук. І Ковалюк з адміністрацією. Папери були правильні…
