Дарина вийшла на вулицю. Повітря здавалося густим, ніби місто перемололо мокрий сніг, дим і людську боягузливість в одну липку масу. Вона пішла до місцевого відділку поліції. У коридорах пахло хлоркою й старим паркетом. На стінах висіли плакати про обов’язок, і від них нудило.
Що ближче вона підходила до будівлі, то ясніше розуміла: тут їй колись мали повернути правду, а натомість видали номер справи й строк. Сходи були ті самі, стерті тисячами підошов. Тільки тепер Дарина бачила їх інакше. Для одних людей це були сходи до захисту, для інших — до клітки, а для тих, хто сидів за столами, просто прохід на службу. Надто багато зла ховалося за виглядом звичайного робочого дня.
Начальник відділку Матвій Шевчук сидів за столом, розпухлий, з набряклим обличчям і чашкою чаю в руці. Десять років тому він підкинув їй у сумку крадені облігації, щоб справа виглядала міцнішою. Побачивши Дарину, він завмер.
— Ожила, значить, — сказав він хрипко.
Дарина сіла навпроти.
— Моя квартира стала складом. Мою матір позбавили дому. У документах мене визнали мертвою. Твій підпис стоїть на паперах.
Шевчук витер лоба хустинкою.
— Дарино, не лізь. Зараз інші часи. Ковалюк тримає район, у нього зв’язки вищі, ніж ти думаєш. Таких, як ти, багато. Їдь. Я допоможу з паспортом, дам на дорогу. Тільки не здіймай галасу.
— Де вона похована?
Він відвів очі.
— На спільному кладовищі. Тридцять другий сектор. Там номери, без імен.
— Ти знав, що вона жива, коли підписував?
Шевчук мовчав. Його мовчання було відповіддю.
— Слухай, — заговорив він, нахиляючись ближче. — Якщо почнеш ходити по інстанціях, тебе повернуть назад. Зараз закон — це печатка й зброя. У них є і те, і те.
Дарина підвелася. Вона не стала погрожувати. Іноді мовчання важче за будь-який крик. Шевчук дивився їй услід, поки двері не зачинилися, потім схопив телефон і почав крутити диск тремтячим пальцем.
У цьому мовчанні лишилося все, що вона могла б сказати: про підкинуті папери, про холодні коридори суду, про матір, яка стукала в зачинені двері. Шевчук це зрозумів. Він був не настільки дурний, щоб сприйняти її відхід за слабкість. Навпаки, саме відхід без погроз змусив його збліднути: людина, яка вже вирішила діяти, не марнує сил на попередження. Вона хапається за телефон не тому, що служить закону, а тому, що шукає, за чию спину встигнути сховатися.
— Ромо? Вона була в мене. Так, жива. Ні, не зламалася.
Дарина тим часом зайшла в колишній магазин іграшок, перетворений на комісійку. За прилавком сиділа Надя, її давня подруга. Побачивши Дарину, вона впустила калькулятор.
— Господи… Дашо?
— Звідти, — сказала Дарина. — З іншого боку.
Її погляд упав на вітрину. Під склом лежав батьків годинник. Старий, з потертим ремінцем, але вона впізнала його відразу. Надя почервоніла, дістала годинник і простягнула їй.
— Забери. Ковалюк приніс. Сказав, ти сама віддала перед етапом. Ми всі боялися, Дашо. Хто роззявляв рота, того потім знаходили за містом або він сам зникав.
Дарина надягла годинник. Метал був холодний, як рука з минулого.
Годинник ліг на зап’ястя важко, майже боляче. Вона пам’ятала, як батько знімав його перед роботою біля верстата, клав на край столу й казав, що річ має служити людині, а не прикрашати її брехню. Тепер ця річ пройшла через чужі кишені, вітрину й сором тих, хто боявся заперечити. Але стрілки все ще рухалися. Дарина раптом подумала, що деякі речі впертіші за людей: їх можна вкрасти, сховати, продати, але не завжди можна змусити замовкнути.
— Мати?
Надя опустила очі.
— Вона ходила в адміністрацію. Просила побачення, листи, хоч якусь довідку. Ковалюк особисто виставив її. Сказав, що тебе вже немає. Після цього вона прожила недовго. Серце.
Дарина вийшла. Гнів, який десять років був розпеченим, тепер став крижаним. Офіційний шлях був не просто закритий — він був замінований. Будь-яка скарга повернула б її в камеру. Отже, треба було йти не до закону, а до того, що сильніше за куплену печатку: до доказів, до страху ворогів, до їхньої власної жадібності.
На кладовищі вона довго шукала тридцять другий сектор. Це був пустир біля краю огорожі, де серед сміття стирчали іржаві кілки з номерами. Табличка 248 хиталася на вітрі. Ні імені, ні дати. Дарина опустилася на коліна й поклала долоню на холодний горбик.
— Я повернулася, мамо, — прошепотіла вона. — Пробач, що пізно. Більше ніхто не витиратиме об нас ноги.
За спиною хруснула гілка. Дарина не озирнулася. За звуком кроків вона зрозуміла: люди Ковалюка знайшли її швидко. Четверо оточили могилу, в руках у них були обрізки арматури. Ватажок вишкірився.
— Роман Павлович засмутився. Каже, ти добрих слів не зрозуміла.
Дарина підвелася, все ще дивлячись на номер 248.
— Дарма ви прийшли сюди, — сказала вона. — Тут місце для мертвих…
