Після кар’єру їх не повезли до місцевого відділку. Надто багато дверей там відчинялося їхніми ключами, надто багато телефонів могло задзвонити раніше за протокол. Перевірочна група вибрала старий бункер під занедбаним цегельним заводом — глухе підземне приміщення, де колись зберігали обладнання й аварійні запаси. Тепер там лишалися бетонні стіни, іржаві труби й одна лампа під низькою стелею. Волога сочилася зі швів, на підлозі стояли темні калюжі. Повітря пахло пліснявою, мокрим залізом і кінцем.
На двох стільцях у центрі кімнати сиділи Роман Ковалюк і Остап Левицький. Руки в них були стягнуті службовими хомутами, біля дверей мовчки чергували двоє з перевірочної групи. Роман ледве тримався рівно після поранення, обличчя його запливло синцями. Левицький виглядав майже цілим, але тремтів сильніше. З нього злетіла вся кабінетна гладкість. Без столу, посвідчення й чужих підлеглих він виявився просто худим чоловіком із сірим обличчям.
Дарині дозволили ввійти ненадовго: саме вона принесла документи, записи й ту правду, яку ці двоє роками ховали за чужими спинами. Вона стояла біля дверей, курила цигарку й мовчала. Дим піднімався до лампи, розповзався під стелею. Вона дивилася на них без злості. Злість була надто живою емоцією для цих двох.
Їй здавалося дивним, що після всього вони займають так мало місця. У її пам’яті Ковалюк і Левицький десять років були величезними: один — як рука, що штовхнула в прірву, другий — як печатка, що закрила кришку. А тепер перед нею сиділи двоє втомлених, переляканих чоловіків, яким більше не було чим прикритися. Ні стіна кабінету, ні чужий погон, ні золота цепка, ні рівний голос не могли повернути їм колишній зріст.
— Дарино, — першим заговорив Левицький. Голос зірвався, і він кашлянув, намагаючись повернути собі звичну інтонацію. — Ти розумна жінка. Усе ще можна владнати. Ти ж розумієш, що зараз почнуться перевірки, свідчення, передачі справ. Тебе використають і викинуть. А я можу допомогти.
— Ти вже допоміг одного разу.
— Тоді були інші обставини. Інші правила. Нам усім доводилося виживати.
— Моїй матері теж доводилося. Тільки в неї не було твоїх кабінетів.
Левицький облизав губи.
— Гроші. Документи. Виїзд. Нове життя. Я знаю людей. Дам усе, що попросиш.
Дарина дістала синій зошит. Не той, справжній, а копію, зроблену на випадок розмови. Поклала її на залізний стіл поруч із двома пляшками горілки й старою попільничкою із забігайлівки «Перевал». Такою ж важкою й брудною, як та перша ніч, з якої почалося її повернення.
— Шістнадцяте травня, — прочитала вона. — Вивіз міді. Підпис Ковалюка. Отримано через Левицького. Сорок тисяч у старих грошах. Пам’ятаєш?
Левицький відвів очі.
— Я підписував багато документів.
— А цей підписав так, що мене заарештували біля прохідної. Мама стояла поруч із сумкою продуктів. Ти пройшов повз і усміхнувся. Пам’ятаєш?
Він мовчав. Мовчання було промовистішим за зізнання.
Роман підвів голову й хрипко засміявся.
— Чого ти перед нею ламаєшся, Остапе? Вона нічого не зробить. Кишка тонка. Вона все життя правильною хотіла бути. Навіть зараз судом лякає.
Дарина підійшла до нього й поклала долоню на плече. Ковалюк сіпнувся, але дріт утримав.
— Ти завжди був дурним, Романе. Думав, що шкіряний плащ робить тебе господарем. Але ти не господар. Ти ланцюговий пес. А коли пес надто голосно гавкає, господар бере мотузку.
— Про що ти?
Вона дістала диктофон і натиснула кнопку. Із динаміка почувся голос Левицького, записаний напередодні в машині, коли той ще вірив, що Дарина не чує:
— Ковалюк став небезпечним. Забагато знає, забагато пише. Як розберемося з жінкою, його треба прибрати. Спишемо на розбірку. Люди знайдуться.
Роман повільно повернув голову до Левицького. В його очах спалахнула така ненависть, що лампа ніби стала яскравішою.
— Сука, — прошепотів він. — Я на тебе десять років працював.
— Романе, це не так, — швидко сказав Левицький. — Це вирвано з розмови. Вона нас зіштовхує.
— Пізно, — сказала Дарина. — Ви зіштовхнулися задовго до мене. Я тільки підвела дзеркало…
