Кулак кинувся першим. Він стрибнув до її руки, сподіваючись вирвати мішок, і в цю мить Дарина розвернулася всім корпусом. Речмішок, набитий залізом, ударив його в обличчя з глухим страшним звуком. Кулак відлетів у багнюку, захлинувшись криком.
— Вогонь! — заревів Ковалюк, падаючи за машину.
Черги розірвали ніч. Кам’яна крихта сипалася з бетонного блока, за яким Дарина встигла відкотися. Кулі йшли у воду, вибиваючи чорні сплески. Бондаренко верещав, щоб не стріляли по мішку, але його вже ніхто не слухав. Люди Романа боялися більше втратити господаря, ніж документи.
Дарина витягла стару сигнальну ракетницю. Мирон Савич дав її їй ще біля заводу, не ставлячи зайвих запитань. Ракетниця могла спрацювати, а могла клацнути вхолосту. Дарина цілилася не в людей. Поруч із другою машиною стояла покинута цистерна, в якій, як вона знала, лишалися пари пального. Це була частина її розрахунку, така ж холодна, як вода в кар’єрі.
— Романе, — сказала вона неголосно, але в паузі між пострілами її почули. — Ти думав, я прийшла торгуватися?
Вона натиснула на спуск. Вогняна куля зірвалася зі ствола, описала коротку дугу й ударила туди, куди треба. Вибух підняв із землі полум’я й багнюку. Машину перевернуло на бік, охоронців розкидало по схилу. У кар’єрі почалася паніка.
І майже відразу згори вдарило біле світло прожекторів. Воно залило чашу кар’єру так, що ніч зникла. З краю спускалися люди в захисній формі й масках. Голос із гучномовця пролунав важко, без місцевої боягузливої метушні:
— Зброю на землю! Усім лягти! Працює перевірочна група!
Ковалюк завмер. Він дивився вгору, не розуміючи, звідки вони взялися. Він купив начальників, чергових, протоколи, свідків. Але він не міг купити тих, до кого не встиг дотягнутися. Бондаренко стояв біля седана, білий, як крейда, і губи його ворушилися без звуку.
Дарина підвелася з-за блока. Під одягом у неї був старий диктофон, з’єднаний із маленьким передавачем. Усе, що Роман сказав про її батька, про підставу, про «бізнес», уже чули нагорі. Він сам витяг із себе те, чого вона не змогла б витягти жодними паперами.
— Ти все спланувала, — прохрипів Ковалюк.
— Ні, Романе. Ти сам усе зробив. Я тільки дала тобі місце, де можна говорити голосно.
У цьому й була вся різниця між ними. Він усе життя вважав людей предметами: кого пересунути, кого продати, кого прибрати, кого записати у видаток. Дарина ж просто ставила їх перед власними словами. Їй не треба було вигадувати для Романа злочин — він носив його в собі, як гній під шкірою. Досить було натиснути в потрібному місці, і все вийшло назовні при тих, хто вже не міг зробити вигляд, що не чує.
Він подивився на Бондаренка. Той уже підняв руки. Чиновник, який хвилину тому називав себе законом, тепер тремтів і шукав очима того, кому можна першим пообіцяти свідчення.
— Бачиш? — сказала Дарина. — Твоя людина здасть тебе швидше, ніж ти встигнеш закурити.
Ковалюк заревів і вихопив пістолет. Дарина встигла піти вбік, куля обпекла плече, майже по старій рані. Тієї ж секунди згори гримнув одиночний постріл. Роман скрикнув і впав у багнюку, схопившись за коліно. Пістолет випав із його руки.
За хвилину все було скінчено. Охоронців поклали обличчям у землю. Бондаренка вели до машини, і він уже говорив — швидко, збивчиво, жалюгідно. Роман лежав у багнюці, плащ був забруднений глиною й кров’ю. Коли Дарина підійшла, він підвів на неї каламутні очі.
— Зошит… справжній?
— Справжній уже в дорозі. У мішку залізяки. Ти завжди вірив у вагу, Романе, а не в сенс.
Він хотів щось сказати, але закашлявся. Дарина дивилася на нього без радості. Її перемога не була святом. Це була важка брудна робота, яку хтось мусив виконати.
Їй не хотілося запам’ятовувати його таким, у багнюці й болю, але пам’ять однаково забирала своє. Не для насолоди — для точності. Колись їй, можливо, доведеться знову розповідати, як усе скінчилося, і вона не захоче прикрашати цей момент. Роман не став менше винним від того, що лежав безпорадний, але й вона не стала щасливішою від того, що побачила його падіння. Розплата рідко схожа на свято. Частіше вона схожа на втому після важкої зміни.
Вона пішла вгору дорогою кар’єру. За спиною лунали команди, грюкали дверцята, гудів двигун. Удалині здіймався шум гелікоптера. Місто ще не знало, що одну з його пухлин розкрито. Але Дарина знала: папери — тільки половина. Поки люди на кшталт Романа й Левицького можуть перегризати одне одному горло й називати це законом, справа не завершена. Останню крапку треба було поставити там, де вони нарешті лишаться без охорони, без кабінетів, без чужих спин…
