Увечері Дарина сама призначила місце. Старий вапняковий кар’єр на околиці давно перетворився на порожню чашу, де вітер ганяв пил і суху траву. На дні стояв покинутий екскаватор, схожий на скелет величезного звіра. У технічній водоймі чорніла нерухома вода. Тут добре звучали голоси й погано ховалися сліди.
Вона прийшла раніше й стала біля самого краю води. Речмішок лежав біля ніг. У ньому були не документи — справжні папери вже пішли туди, куди мали піти. У мішку лежали залізяки, болти, старі деталі, все те, що давало вагу. Але Роман не мав цього знати. Люди на кшталт нього вірять не правді, а тяжкості.
Коли розбитою дорогою вниз почали спускатися машини, Дарина не ворухнулася. Попереду їхав чорний седан, за ним два джипи. Фари вихопили її постать із темряви. Дверцята грюкнули майже одночасно. З машин вийшли люди зі зброєю, Кулак із перев’язаною головою, кілька незнайомих кремезних хлопців і Тарас Бондаренко — той самий чоловік зі старих підписів, тепер з акуратними окулярами, м’якими руками й обличчям чиновника, який звик говорити від імені закону.
Ковалюк вийшов останнім. Він поправив комір плаща, закурив, але затягнувся погано: пальці помітно тремтіли.
— Ну от, — сказав він голосно, щоб чули всі. — Сама прийшла. Розумнішаєш.
— Я прийшла закінчити.
Кулак хрипко засміявся.
— Закінчити вона прийшла. Ми тебе тут і залишимо. У кар’єрі все пропадає тихо.
— Мовчи, — кинув Ковалюк. Він дивився тільки на мішок. — Де зошит?
— Там, де йому найбезпечніше.
— У мішку?
Дарина не відповіла. Вона нахилилася, підняла речмішок і тримала його так, щоб горловина опинилася над водою.
Бондаренко ступив уперед. Його голос був тонкий, але він намагався надати йому службової ваги.
— Громадянко Черненко, ви робите останню помилку. Проти системи не можна йти одній. Віддайте матеріали, і ми оформимо все так, щоб у вас був шанс виїхати. З грошима, з документами, без галасу.
— Ти не система, Тарасе. Ти пліснява на її стінах.
Він здригнувся, ніби вона вдарила його по обличчю. Роман усміхнувся, але усмішка вийшла злою.
— Годі віршів. Віддай мішок.
Двоє охоронців рушили до неї. Дарина хитнула мішком над водою.
— Ще крок, і все піде на дно. Там глибоко. Діставатимете довго. А за годину, якщо я не вийду на зв’язок, копії підуть далі. Не до ваших знайомих. Вище.
Охоронці зупинилися. Вони вже знали: ця жінка не погрожує заради звуку.
— Вона бреше, — швидко сказав Бондаренко. — У неї нікого немає. Усі її зв’язки ми перевірили. Вона одна.
— Одна людина з правдою іноді небезпечніша за натовп із печатками.
Роман повільно пішов убік, намагаючись зайти їй у фланг. Кулак почав рухатися з іншого боку. Дарина бачила обох. Вона чекала.
— Знаєш, чому тебе тоді підставили? — раптом спитав Ковалюк. — Ти все ще думаєш, що справа була тільки в міді й складах?
Дарина мовчала.
— Твій батько поліз куди не треба. Він почав збирати папери на людей, які не прощають цікавості. Ти теж ставила запитання. Треба було прибрати вас обох. Його серце не витримало. Тебе закрили. Усе було просто.
Бондаренко різко повернув голову до Романа.
— Ти що верзеш?
— Правду, — сказав Ковалюк, уже майже з насолодою. — Їй корисно знати, за що вона сиділа. Це був бізнес. Нічого особистого.
Дарина стиснула горловину мішка. Усередині неї щось здригнулося, але не зламалося. Вона вже стільки разів уявляла цю відповідь, що справжні слова не змогли вбити її знову.
— Значить, ви вбили і його теж…
Ці слова вийшли тихо, майже без дихання. Раніше смерть батька була для неї болем без адреси: хвороба, втома, час, який ламає людей непомітно. Тепер у болю з’явилося обличчя, і це обличчя вишкірювалося у світлі фар. Дарина не дала собі зірватися. Надто зручно було б для Романа побачити крик, сльози, безсилий кидок уперед. Вона тільки міцніше стиснула мішок і відчула, як метал усередині озвався глухою вагою…
