Промінь ліхтаря ковзнув по стелажах, по запилених корінцях справ, по підлозі, де лишалися крихти цегли. Ковалюк ішов першим. У руці в нього був пістолет із глушником. Кулак тримав ланцюг, намотаний на долоню. Після кафе й наступних провалів він виглядав не страшнішим, а злішим, як пес, якого довго дражнили крізь ґрати.
Підвал одразу виказав їхню вдачу. Ковалюк рухався обережно, але хотів виглядати сміливим; ліхтар у його руці трохи тремтів, і промінь тому весь час зривався з полиць на стелю. Кулак, навпаки, шумів навмисно, бряжчав ланцюгом, важко дихав, ніби сподівався налякати темряву. Жоден не розумів, що в цьому місці груба сила працює гірше за пам’ять. Дарина знала кожен звук довкола й терпляче чекала, коли вони самі підійдуть до її тіні.
— Дашо, — покликав Роман. — Виходь. Годі бігати. Віддай папку й зошит. Я обіцяю, що закінчу швидко.
Із темряви відповів її голос:
— Ти обіцяв і раніше. Моїй матері — що доглянеш за квартирою. Мені — що правда спливе. Батькові — що не зачепиш його роботу.
Ковалюк різко розвернувся й вистрілив на звук. Куля ввійшла в папки, піднявши хмару паперового пилу.
— Покажися!
— Я і так тут, Романе. У кожній твоїй безсонній ночі. У кожному телефонному дзвінку, якого ти боїшся.
Дарина кинула цеглину в бік Кулака. Він рефлекторно сіпнувся, і цього вистачило. Вона вискочила з тіні, вдарила його руків’ям пістолета у скроню й підсікла ногу. Ланцюг брязнув по бетонній підлозі. Кулак повалився, захрипів, намагаючись підвестися.
Ковалюк вистрілив знову, але Дарина вже пішла за інший ряд стелажів. Промені ліхтарів металися, рвали темряву на шматки, але сама темрява була за неї. Вона знала, як рухатися в тісному просторі, де кожен звук може стати останнім.
— Тебе все одно розстріляють, — прошипів Роман. — Левицький підняв усіх. Бондаренко підняв усіх. Ти ніхто.
— Ні, Романе. Я твоє сумління. Тому ти й хочеш мене вбити.
Вона натиснула кнопку магнітофона. Старий голос Левицького заповнив підвал, відбиваючись від стін і залізних полиць:
«Головне — щоб справа лягла чисто. На неї. І без хвостів».
Ковалюк завмер. Ліхтар у його руці здригнувся. На обличчі з’явився вираз людини, яка почула не запис, а вирок із могили.
— Звідки?
— Батько був розумніший за вас усіх. Він розумів, що щури обов’язково почнуть гризтися, але хотів лишити людям не чутки, а докази.
Кулак спробував підвестися. Дарина вдарила його ногою в груди, змусивши знову впасти. Роман лишився сам. У його погляді змінювалася злість: вона перетворювалася на торг.
— Дашо, давай домовимося. Зараз іще можна. Я дам тобі документи, гроші, вивезу за кордон. Житимеш спокійно. Тобі ж не потрібна ця війна до кінця.
— Гроші не повернуть мені десять років. І матір не повернуть.
— Тоді чого ти хочеш?
— Щоб ти почав боятися так, як боялися всі, кого ти ламав.
Вона вийшла на світло, тримаючи його на мушці. На обличчі в неї не було ні тріумфу, ні ненависті. Тільки холодна втома.
— Стріляй, — сказав Ковалюк тихо. — Давай. Ти ж за цим прийшла?
— Ні. Смерть для тебе надто коротка. Ти підеш під суд. Не під той, який ти купив. Під той, де твої ж господарі рятуватимуть себе, зливаючи тебе по частинах.
— Тобі ніхто не повірить.
— Мені не треба, щоб вірили. Папери вже говорять.
Вона відступила до виходу, тримаючи ящик під пахвою. Ковалюк не рушив. Він дивився на бобіну, яка ще крутилася на магнітофоні, й уперше бачив своє життя збоку: не влада, не успіх, не господар міста, а ланцюг підписів, угод, зрад і чужих смертей.
Нагорі починало світати. Дарина вийшла з архіву, вдихнула холодне повітря й підійшла до телефонної будки. Пальці були в крові й цегляному пилу. Вона набрала номер, який знайшла в одній зі старих батькових записок — не місцевий, не ковалюківський, не левицький.
На тому кінці відповіли не відразу.
— Перевірочна служба, черговий.
— Записуйте, — сказала Дарина. — У мене матеріали по справі про розкрадання, незаконні вироки й зв’язок місцевої влади зі злочинними угрупованнями. Оригінали в мене. Копії вже йдуть кількома каналами.
— Назвіться.
— Мене вже називали мертвою. Поки що цього досить.
Вона поклала слухавку. Через дорогу з архіву вибіг Ковалюк. Він намагався завести машину, смикав дверцята, лаявся, озирався. Місто стало для нього таким самим капканом, яким він хотів зробити його для Дарини. Вона дивилася на нього з тіні будки й знала: тепер час працює не на нього…
Ще вчора він посилав людей перекривати вулиці, будки, вокзал, підвали, чужі двері. Тепер сам озирався на кожен ріг і не міг зрозуміти, де безпечно. Так швидко змінюється людина, коли з господаря перетворюється на доказ. Дарина майже не відчувала задоволення. Їй було важливе інше: вперше за десять років він тікав не за здобиччю, а від правди, і правда йшла за ним без зброї, без крику, без поспіху…
