«Він не той, за кого себе видає»: правда про нареченого, яка викрилася завдяки одній прихованій камері

— А потім новий день. Завжди. Що б не трапилося, завжди настає новий день.

Він згадав ці слова зараз. І посміхнувся.

— Ходімо додому, — сказав він. — Мама чекає.

Минув рік. Дарина відкрила свою дизайн-студію, ту саму, про яку говорив Артем. Тільки тепер це була її студія, її мрія, її життя. Без нього. Вона більше не малювала портрети. Тільки пейзажі: світлі, сонячні, сповнені надії.

На одній з виставок до неї підійшов чоловік. Некрасивий, нечарівний, неідеальний. Звичайний. З добрими очима і теплою посмішкою.

— Мені подобаються ваші картини, — сказав він. — У них стільки світла.

Дарина подивилася на нього уважно, оцінююче. Так, як навчив її батько. І не побачила порожнечі. Тільки світло.

— Дякую, — відповіла вона. — Мене звати Дарина.

— Михайло. Можна просто Мишко.

Вони потиснули один одному руки. І Дарина відчула вперше за довгий час, що все буде добре.

Степан сидів на ґанку свого будинку і дивився на захід сонця. Надія винесла йому чай і сіла поруч.

— Про що думаєш? — запитала вона.

— Про Дашу.

— Про того хлопця, якого вона привела минулого тижня? Мишка? Він милий.

— Милий, — погодився Степан. — Але я все одно його перевірю.

Надія розсміялася.

— Степане, ти невиправний.

— Я обережний. Це різні речі.

Він відпив чай і подивився на дружину. Тридцять років разом. Тридцять років, і він кохав її так само сильно, як у перший день.

— Знаєш, — сказав він, — я думав, що на пенсії буде нудно. А виявилося, найцікавіше тільки починається.

— Сподіваюся, без погонь і вбивць, — пирхнула Надія.

— Сподіваюся.