Життя без прикрасВона відповіла не відразу. Зі звуків було чути, що їде в машині.
— Нічого я не дам. Не влаштовує — везіть до районної лікарні. Там нехай і вирішують. Усе.
Розмова обірвалася. Я залишилася посеред двору з телефоном у руці. Отже, ми зі старенькою залишилися самі.
На ґанок вийшов Стьопа із сумкою на зміну, уже в куртці: час було на пилораму. Він працює там позмінно. Побачивши мене, запитав:
— Ну як?
— Грошей не буде.
Він застебнув блискавку до горла.
— Тримаємося до кінця місяця. Потім відвеземо до лікарні.
І пішов дошками до траси, де зупинявся автобус. Не озирнувся. Я не заперечила: він мав рацію. Від цього ставало ще важче. Я знала, що чекає на неї в нашій районній лікарні: каталки вздовж стіни в коридорі, на цілий поверх одна санітарка.
Із сараю вискочила Олена.
— Сходи з бідончиком по воду, — попросила я. — Тільки тримайся краю, там сухіше.
Колонка стоїть у кінці нашого провулка, за будинком Галини Борисівни. Дочка підхопила бідончик, а я пішла до молодшого. Йому півтора року; прокинувся й кричав. Старшому дванадцять років, він уже був у школі.
Минуло хвилин десять, і грюкнули двері. На порозі знову Олена — без бідончика, ноги до колін у багнюці.
— Мамо, біля бабусиного будинку якийсь дядько із сумкою! Ці його не впускають, кричать!
— Що за дядько?
Вона вже бігла назад. Я поклала молодшого в ліжечко, відшукала під вішалкою другий чобіт і вибралася в провулок.
Важкі мокрі пластівці падали впереміш із дощем. Біля воріт кричав квартирант, накинувши куртку на майку, але Олена стояла не з ним. Перед нею біля калюжі присів високий незнайомець в алясці з хутряним каптуром, із дорожньою сумкою на плечі. Темне, обвітрене обличчя опинилося на одному рівні з її обличчям.
Дочка тримала його за рукав, другою рукою показуючи через провулок. Зі щілини у дверях нашого сараю жовтіло світло. Я встигла почути кінець її шепоту:
— Немає її в пансіонаті. Вона в нас, у сараї. Тільки ви не бійтеся, там тепло.
Обличчя чоловіка наче скам’яніло. В очах поєдналися лють і якась порожнеча. Я ще не знала, хто переді мною, але злякалася.
— Скільки тобі повторювати, чоловіче? Тут живуть люди! — не вгавав квартирант за воротами. — Забирайся, а то поліцію викличу!
Незнайомець наче не чув його. Підвівся, поправив сумку на плечі й звернувся до Олени:
— Відведи мене.
Вона повела його до нас. Він ішов навпростець через багнюку, не вибираючи дощок і не оминаючи калюж. На крики за спиною навіть голови не повернув. Я пішла за ними.
Біля обігрівача, що гудів, під лампочкою висіли приколоті до дощок Оленині малюнки: сонце, бабуся, кіт, хоча кота в нас немає. Килимок я принесла зі своєї кімнати. Пахло свіжою білизною й вівсянкою. Тепер, заходячи слідом за чужою людиною, я побачила все це інакше й не могла зрозуміти, соромитися мені нашого сараю чи радіти йому.
Чоловік затримався на порозі: не схиливши голови, він не міг увійти. Галина Борисівна повернулася, і я відразу побачила, що вона впізнала його, хоча сама ще не здогадалася. З-під ковдри з’явилася рука, пальці зімкнулися на його зап’ястку.
Він присів біля ліжка, не скидаючи мокрої аляски. Вода стікала на килимок; сумка зісковзнула на підлогу й залишилася там. Він дивився на Галину Борисівну, а вона беззвучно плакала. Обличчя тремтіло, подушка мокріла від сліз. Пальці на його руці побіліли, але хватки вона не послаблювала.
— Мамо, я тут. Це я, приїхав.
Олена біля ящика переводила погляд з одного на другу. Потім прошепотіла мені:
— Син це її. Він сам сказав.
Я вже впізнала його: пригадалася фотографія в сусідському будинку, молодий хлопець у військовій формі. Ще здорова Галина Борисівна розповідала мені біля колонки:
— Миколка працює далеко від дому. Гроші надсилає.
Довго він залишався біля ліжка. Потім повернувся до мене, не вивільняючи зап’ястка:
— Ви Ірина? Дякую вам, Ірино.
Так рівно, неголосно сказав, що я розгубилася. Якби він закричав, розбив щось — мені, мабуть, було б легше. А так я стояла, не знаючи, куди подіти руки.
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
человек не один под присмотром
трудно объяснить и сложную старость,и отношения с близкими людьми