Життя без прикрасРуслан почервонів і знову повернув голову до будинку.
— У робітників радіо ввімкнене, — сказав Руслан. — Зараз машину вам замовлю, п’ять хвилин.
Він дістав телефон. Таксі приїхало через сім хвилин. До його приїзду всі троє залишалися біля хвіртки.
— Коліно як, тату? — запитав Руслан.
— Нормально.
— У вас удома, мабуть, холодніше вже, ніж тут?
— Так, холодніше, — відповіла Валентина.
Коли машина під’їхала, Руслан сам поклав валізу в багажник, пояснив водієві, до якого готелю везти.
— Не хвилюйся, тату. Розберемося. І з дачею, і з житлом усе владнаємо.
Хвіртка зачинилася ще до того, як таксі від’їхало. Крізь заднє скло Валентина бачила сина: він ішов назад до будинку й уже з кимось розмовляв телефоном.
До готелю вони не доїхали. Степан попросив водія повернутися на станцію. Дорогою перерахував отримане: п’ять тисяч, п’ять купюр по тисячі. Склав їх навпіл і сховав у нагрудну кишеню піджака, окремо від власних грошей.
— Ці залишимо. Витрачати не будемо.
Валентина кивнула. Плакати хотілося, але сліз не було — наче вони залишилися в грудях і там замерзли, як молоко на балконі.
Поїхати до дочки вдалося лише вранці. Ніч довелося провести на вокзалі, у залі очікування: жорсткі крісла, підлокітники між сидіннями. Степан сходив до кіоску, приніс дві склянки чаю, розділив навпіл пиріжок із капустою. Хліб Валентина із сітки вийняла, проте так до нього й не доторкнулася.
Ранковий поїзд виявився із сидячими місцями. Їхні квитки перевіряла немолода повна провідниця; окуляри в неї висіли на ланцюжку, на бейджику було ім’я — Тамара. Затримавши погляд на сірому обличчі Валентини, вона пішла, а через десять хвилин повернулася з двома склянками в підсклянниках і пакетиком цукру.
— Пригощайтеся. Це вам коштом вагона.
Валентина знала, що вагон нікого не пригощає. Трохи згодом Тамара принесла власну маленьку подушку в строкатій наволочці.
— За спину покладіть, — сказала Тамара. — Видно ж, цілу ніч очей не склепили.
Коли за вікнами залишилася частина шляху й пасажири задрімали, провідниця присіла навпроти, на край вільного крісла.
— Далеко прямуєте? — запитала Тамара.
— До дочки.
— А валіза навіщо така?
Розповідати про перевірку Валентина не стала.
— Поїхати з дому довелося. Отак вийшло.
Тамара покивала.
— Мій син у приморському місті живе, моряк. Раз на рік вибираюся до нього на тиждень. Щоразу кличе: «Мамо, переїжджай до мене». А я за роботу тримаюся. І все думаю іноді: приїхала б отак, із валізою, — пустив би він мене? — Вона ненадовго замовкла. — Мабуть, пустив би. Я ж його для цього й ростила.
За склом мокли поля, тяглися берези без жодного листка. Валентина дивилася на них. Вона теж сподівалася виростити дітей так, щоб одного дня вони відчинили їй двері.
Русланові діставався найкращий шматок. Над його задачками вона сиділа разом із ним, на радіотехнічний гурток возила через усе місто, пересідаючи з одного автобуса на інший. Наталі ночами строчила сукні: у магазинах тоді нічого було купити, а її дочка ходила найошатнішою в класі.
Мишко ріс пізньою дитиною, наймолодшою. На той час Валентина вже втомлювалася, у поліклініці працювала на півтори ставки. Син пропадав у дворі, сам собою, з вічно розбитими колінами. З усіх трьох, думала вона тепер, йому дісталося найменше її душі. І згадала маленьку червону вантажівку з одним колесом.
До Наталиного будинку добиралися на метро, потім довго йшли пішки. Із затоки дуло так, що вітер розхристував поли пальта й проникав під шарфи. Валентина знала адресу з листівок: новий будинок біля самої води, дев’ятий поверх. Раніше дочка жодного разу не приймала їх у себе, а вони в гості не просилися.
Перед величезним скляним будинком довелося зупинитися біля домофона. Усередині сидів консьєрж; зовні, поруч із номерами квартир, були виписані прізвища мешканців. Знайомого прізвища Валентина не знайшла. Наталя ж іще при заміжжі взяла інше, а після розлучення міняти його не стала. Потрібний номер знайшовся. Валентина натиснула кнопку й вислухала один довгий сигнал, за ним другий, третій.
Відповіді не було. Степан вийняв телефон. Перший дзвінок до дочки скинули після довгих гудків; він набрав знову й знову чекав.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.