Життя без прикрасМарно вони чекали дзвінка й того вечора, і наступного дня.
Мишків телефон виявився поза мережею. Таке траплялося постійно: на газопроводі, де він працював далеко від дому, зв’язок з’являвся лише на одному пагорбі біля їдальні. Раз на три дні син бігав туди зателефонувати. Валентина написала йому без подробиць: «Синку, у нас біда з квартирою. Подзвони, коли зможеш».
На збори пішло два дні. Із речей дістали одну валізу на двох — коричневу, з ременем. У 1979 році з нею їздили відпочивати до моря. Тепер Валентина склала светри, Степанові таблетки для серця, домашні капці, два рушники. Поверх речей — фотографію в рамці: усі троє дітей, іще малі, сидять на дачному ґанку.
Степан знайшов сітку, яку дружина ще в дев’яності хотіла викинути. На дно лягла синя пластикова папка, зверху — три банки свого дачного брусничного варення й хліб у пакеті. У папці лежали документи на квартиру, свідоцтво на дачу й оплачена жовтнева квитанція.
— А папери навіщо береш? — запитала Валентина.
— Із собою спокійніше. Усяке буває.
Щоб скло не билося, Степан стягнув ручки сітки мотузкою.
Ключ понесли Ніні Сергіївні. Попросили наглядати за геранню, поливати її й нікому не казати, куди вони поїхали. Сусідка подивилася на валізу, на сітку з банками, на подружжя в осінніх пальтах. Розпитувати не стала.
— Повертайтеся тільки.
До столиці вирушили вечірнім потягом. Їм дісталися дві бічні полиці в плацкарті — нижня й верхня. Пів ночі Степан просидів унизу: Валентина поклала йому на коліна голову й заснула. Так вона не спала років двадцять.
Ранок зустрів вокзальним натовпом і мокрим снігом, змішаним із дощем. Валізу ніс Степан; на зап’ястку в нього погойдувалася сітка. Валентина йшла попід руку з чоловіком і чула глухі удари банок — мотузка не допомогла.
До селища, де стояв котедж Руслана, понад годину їхали електричкою. Від станції довелося взяти таксі: автобус туди не ходив. Молодий водій зі стомленими очима прочитав адресу й присвиснув.
— Вам за шлагбаум. Не знаю, чи пропустять машину.
Пропустили. Охоронець із будки комусь зателефонував, підняв шлагбаум. Гладеньким асфальтом таксі покотило вздовж високих парканів; з-за них виднілися самі дахи.
Будинок сина подружжя раніше бачило лише раз, на знімку в телефоні. Тепер перед ними стояла будівля куди більша, ніж здавалася на фотографії: два поверхи темної цегли, просторі вікна. Ворота відчинялися з пульта, поруч була хвіртка, за ними — подвір’я, викладене плиткою, і навіс над двома машинами.
У кутку за автомобілями Валентина помітила під брезентом щось зелене. Назовні виглядала знайома ручка. Степан теж її побачив. Підійшовши до хвіртки, він зупинився й довго дивився під навіс.
Після дзвінка минуло хвилини три, перш ніж син з’явився на ґанку. Домашні штани, капці, телефон у руці. Побачивши батьків, Руслан завмер, наче не впізнавав їх. Потім мало не побіг до хвіртки. Валентина встигла подумати: зараз обійме.
Але він відчинив стулку лише наполовину й залишився стояти в проході.
— Мамо, тату, чому не сказали, що їдете? Я ж обіцяв сам зателефонувати.
— То не зателефонував же, синку.
— Та збирався, закрутився. Як доїхали?
Він озирнувся. Унизу, за великим вікном будинку, ворухнулася фіранка.
— Тут у нас зараз ремонт, розумієте, — продовжив Руслан. — Пів будинку без підлоги, нагорі жити взагалі неможливо. Пил скрізь, робітники цілий день. Жанна лежить, тиск, лікар звелів не турбувати. Для нас самих залишилася одна кімната, спимо на розкладачках.
— Русланчику, ми багато місця не займемо, — сказав Степан. — Куточок би.
— Який куточок, тату? Там ступити ніде.
Руслан вийняв із кишені штанів гаманець. Купюри дістав, не перераховуючи.
— Біля станції готель пристойний, — продовжив Руслан, — я туди робітників влаштовував. Ви переночуйте, а на тижні придумаю щось. Обов’язково.
Гроші він вклав батькові в долоню й одразу стиснув його пальці — не даючи повернути. Степан тримав купюри, а дивився повз сина, туди, під навіс.
— Мотоблок ще не пробував заводити?
— Який?.. А, цей. Поки руки не дійшли. До весни почекає.
— Мастило перевір у ньому. У мене у вересні до заміни так і не дійшли руки.
— Перевірю, тату.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.