Життя без прикрасКапусняк увечері їли вдвох. Степан спробував увімкнути привезене радіо, покрутив ручку налаштування й вимкнув. Валентина довго мовчала. Потім вийняла з фартуха вантажівочку й поставила між ними.
Степан покрутив знахідку в руках, усміхнувся.
— От і Мишкова знайшлася.
— Степане, я чула сьогодні, про що Руслан із Жанною розмовляв.
Вона переказала все дослівно. За день чужі слова закарбувалися в пам’яті, мов молитва, вивчена навиворіт: дачу продати, батьків — у приватний будинок для літніх людей, батько все одно більше туди не поїде. І про Наталку, яка не відповідає на дзвінки, теж повторила.
Степан не перебивав. Ще на заводі, коли майстер розпікав його, він мовчки дивився на верстат, а потім робив по-своєму. Тепер він дивився на маленьку вантажівочку. Відтак підвівся й вийшов на балкон без куртки. Хвилин десять простояв там, де від річки тягло вогкістю, потім повернувся до столу.
— Дачу я сам будував. Кожну колоду. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— А за мотоблок два роки з пенсії виплачував розстрочку.
— Пам’ятаю, Степанку.
— А за його рішенням виходить, що він мені не потрібен.
Обоє лежали вночі з розплющеними очима. За стіною покашлював сусід, набережною проїхав останній автобус. Валентина намагалася згадати, з чого почалося це віддалення. Холодильник був уже потім.
Три роки тому, на золоте весілля, вони теж залишилися вдвох. Ніхто з трьох не приїхав. Від Руслана кур’єр доставив кошик квітів. Наталя, яка працювала бухгалтеркою у великому місті, зателефонувала ввечері: квартальний звіт. Мишко намагався привітати здалеку, з роботи, але крізь тріск вони розібрали лише: «Мамо, вітаю!»
Того дня Степан повів Валентину до кафе, де вони бували ще до весілля. На столі лежала вітальна листівка. Побачивши її, офіціантка принесла десерт у подарунок. Нічого теплішого за все свято з ними не сталося.
Близько третьої ночі Степан заговорив, не відводячи погляду від стелі:
— Валю, давай дітей перевіримо. Усіх трьох. Нібито квартиру відібрали: ми не розібралися, не ті папери підписали, борги виявилися. Усе забрали. І поїдемо по черзі до кожного — побачимо, хто пустить.
Вона повернулася до чоловіка.
— Ти при своєму розумі? Нам по сімдесят із лишком років, куди нам роз’їжджати?
— А Руслан куди нас надумав відправляти? Сама чула.
Валентина помовчала.
— Степанку, це ж обман. Власних дітей обманювати.
— А нас можна? Ремонт, звіти, холодильник новий…
Відповіді в неї не знайшлося.
За ніч молоко на балконі взялося інеєм, і вранці пили порожній чай. Валентина сказала, що згодна.
— Тільки й Мишка перевірятимемо. Щоб ніхто потім не казав, ніби йому поблажку зробили.
— Мишка? — Степан звів брови. — Він до грудня на роботі, далеко. Удома сама Лариса.
Валентина стиснула губи. Лариса їй не подобалася. Точніше, вона так і не навчилася її розуміти: галаслива, з робітничого селища, кухарка шкільної їдальні. На весіллі співала частівки, сама ж заливалася сміхом гучніше за всіх.
Тоді Валентина, сидячи за весільним столом, нахилилася до чоловіка:
— Не пара вона йому.
Сказала стиха, але почула половина родичів. Лариса теж. Нічого не відповіла — доспівала свою частівку. Після весілля зустрічалися рідко, разів зо три: на похороні Степанової сестри та двічі на вокзалі, коли Мишко проводжав батьків.
— Отже, і до Лариси поїдемо, — вирішила Валентина. — До неї в останню чергу.
Увечері Степан набрав старшого сина й увімкнув гучний зв’язок. Валентина сіла поруч, зчепивши руки. Чоловік говорив усе, про що вони домовилися:
— Руслане, приходили тут люди з документами. Я колись за товариша по цеху папір підписав, а тепер борг на мені. Суд відбувся, квартиру забирають. Через тиждень вимагають звільнити.
Він не затинався, голос залишався рівним, наче перед ним лежав аркуш і він із нього читав. За п’ятдесят років, подумала Валентина, вона жодного разу не чула від чоловіка брехні.
Мовчання в телефоні затяглося. Нарешті син запитав:
— А дача?
Ось що його зацікавило насамперед.
— Дача ще наша, — відповів Степан.
— Уже добре. Тату, дай мені подумати, чим тут допомогти. Я потім наберу.
До Наталі додзвонилися з третьої спроби. Довкола неї гомоніли люди, сама вона відповідала квапливо:
— Мамо, що там? Я зараз працюю.
Валентина розповіла, що сталося з квартирою.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.